Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— Ну що, щось вдалося дізнатися? — спитала Поліна.
— Та не дуже. Я повертаюся до лісів, там треба дещо довідатись.
— Іване Карповичу, це небезпечно.
— Я розумію, буду дуже обережний, — запевнив я. — Здається, дядько вашого чоловіка був якось причетний до зіткнень. Ви знали, що його син застрелився?
— Так, чоловік згадував про самогубство двоюрідного брата, але без подробиць. То куди діваються дівчата?
— Поки що в мене є лише одне пояснення, і воно занадто дурне. Не хочу про нього говорити, краще дізнаюся більше. Потім уже розповім.
— Іване Карповичу, розкажіть зараз. Я мушу знати, що робити, на випадок, якщо ви не повернетесь.
— Поліно, у вас є що робити: народжуйте і ростіть дитину.
— Але про цю справу я теж не забуду. То розкажіть. — Вона була вперта, ця Поліна, довелося розповісти. Все, про що дізнався. Коли закінчив, вона дивилася на мене здивовано. — І ви вірите у це?
— Я — сищик, я сприймаю все не на віру, а лише завдяки доказам. Останніх поки замало. Здобуду докази, тоді і подивимося. Залишайтеся тут. Якщо за три дні я не повернуся, просто поїдьте куди подалі звідси. У вас є гроші?
— Так, Іване Карповичу, про це не турбуйтеся. Може, треба покликати на допомогу Котовського, він відгукнеться.
— Ні, він буде занадто помітний. А я хочу діяти несподівано. Не хвилюйтеся, все буде добре. І дайте телеграму чоловікові, щоб він не хвилювався. Бо його можуть сповістити, що маєток згорів і ви також. — Я вклонився князівні й пішов.
Ще у Житомирі змінив грим і одяг, вирядився у мужика. Доїхав третім класом до Овруча, там переночував у кімнаті при трактирі. Місцеві балакали про пожежу в маєтку Литвинів і про загиблу панну, яка на останньому місяці була. Крутили головами, зітхали, але про підпал, а тим більше про те, хто його міг учинити, не говорили. Пожежа і пожежа. Шкода бідну панну і чоловіка її, який на фронті.
Вранці я прокинувся раненько, взяв коня на три дні. Мовляв, до родичів у далеке село з’їздити і назад. Потім поїхав до маєтку Крамського. Засів на краю лісу, почав спостерігати. Побачив, що збираються там гості. Місцеві дворяни, при зброї. Близько півсотні їх з’їхалося. Мабуть, бенкетували, бо запах смаженого м’яса аж до лісу доносило. Я слинку ковтав та чекав. Ближче до вечора помітив, як селяни по хатах розійшлися, позачиняли віконниці та двері, наче вимерло село. Потім барабани забили у маєтку. Тривожно якось стало. А потім почув я зовсім поруч іржання. Аж сіпнувся, ледь із дерева, на якому сидів, не гепнувся. Коли побачив, що з лісу їде цілий загін. І не абикого, а «лісних»! Верхи вони були, з дерева зроблені, гілками прикриті, тримали в руках смолоскипи, кричали страшно. Було їх кілька десятків, виглядали вони моторошно.
Я кулаки стиснув і молитви почав шепотіти, а «лісні» поїхали до села. Проїхали ним, поїхали далі. Здається, у бік Роменських Липників. З маєтку Крамського ніхто до «лісних» не виїхав. Били там у барабани і бенкетували далі. Тільки опівночі помітив я рух біля маєтку. Побачив, що виїхали звідти вершники. Усі в білому. Довгі плащі, з каптурами, які обличчя прикривали. Вершники, як і «лісні», тримали у руках смолоскипи, а в деяких поперек сідла лежали дівчата. Мабуть, чимось напоєні, бо і не сіпалися. З боєм барабанним рушив загін до лісу. У бік болота. Наспівували вершники: «Володар лісу! Володар лісу!». Я за ними поїхав. Весь шлях до болота били в барабани і наспівували. Я слідом їхав, потім помітив, як один вершник у кущі повернув. До вітру. Вершника я з коня збив, оглушив, зв’язав, залишив у кущах, надягнув білий плащ, обличчя прикрив, сів на коня і поїхав. Наздогнав вершників, влився у загін, робив те саме, що й інші: в барабан, до сідла прикріплений, бив, верещав «Володар лісу! Володар лісу!».
Приїхали ми до берега болота. Тут іще мені почало в голові паморочитися. Мав я з болотами дуже неприємні пригоди, і від самого запаху болота зробилося мені зле. Хотілося втекти звідси, але я зціпив зуби і втримався. Коли побачив рух на болоті. Щось до нас наближалося. Невдовзі виявилося, що це пліт. Величенький такий пліт, який штовхали довгими жердинами кілька десятків людей. Ось підійшов пліт до берега, з нього скинули дерев’яні щити, по яких вершники заїздити почали. Набилися на пліт тісно, але всі вмістилися. Запрацювали хлопці жердинами, і поплив пліт у болото. На північ, до острова. Поки пливли, знову у барабани били і наспівували. Я робив як усі, не виділявся. Придивлявся до дівчат. Були вони живі, у білих сорочках, прикрашені квітами. Де квіти взяли зараз, коли тільки весна почалася? Мабуть, десь у теплицях виростили. Бідолашні дівчата. Невже віддадуть їх чудовиську? Аж скривився я, але зробити нічого не міг. Бив у барабани, вив, як дурень, чув, як сопіли хлопці, що жердинами працювали і штовхали пліт. Біля берега було їм важко, а потім, мабуть, болото рідшим стало, то попливли швидше. Десь години дві пливли ми до острова, і весь час били вершники в барабани, кричали і наспівували. Смикалися у сідлах, плескали себе, поводилися, наче п’яні. І пахло від них чи то бражкою, чи то чимось подібним. Напилися, ото кров і грає.
Висадилися на берег усі вершники, поїхали вузькою стежиною до лісу. Вів нас якийсь дебелий чолов’яга у білому вбранні, який був тут головний. Хлопці з жердинами залишилися на березі. Ми проїхали десь півверсти, не думав, що такий острів великий. Попереду затемніло щось. Пагорб? Коли роздивився, що фортеця, складена з великих дерев’яних колод. Вершник, який вів нас, зупинився, і всі зупинилися. Вершник підняв руку, і всі замовкли. Не кричали, у барабани не били, тільки важко дихали і відчайдушно боялися.
— Ми зібралися тут, щоб принести велику жертву задля спокою та порядку! — гучно сказав чоловік. За голосом я одразу впізнав Крамського.
— Так, Великий лісниче! — заволав натовп.
— Ми взяли рабських дочок і принесемо їх Володарю лісу, щоб він не починав війни, щоб він годував нас!
— Так, Великий лісниче!
— Зараз обрані підуть до Чорної фортеці і принесуть жертви Володарю лісу!
— Так, Великий лісниче!
— Нехай Володар лісу буде задоволений! Ми виконали свою частину договору!
— Так, Великий лісниче!
— Несемо жертви! — наказав Крамський.
Від загону відокремився десяток вершників. Ті, в яких поперек сідла були дівчата. Вершники поїхали до фортеці, решта залишилися.
— Цієї весни в нас буде багата жертва! Нехай Володар лісу зрадіє! — проголосив Крамський.
— Нехай зрадіє! — закричав натовп.
Крамський і його поплічники наблизилися до фортеці. На мурах я побачив якийсь рух. Там ходив хтось дивний. Потім я впізнав «лісних»! Кілька лісних на стінах! Вершники, що залишилися, почали бити у барабани. Мабуть, від жаху. Я теж бив. Думав, що робити. Мені було страшно за дівчат. У мене був браунінг. Але всі вершники озброєні, війни не буде. Буде полювання за мною на острові, з якого мені не втекти. А ще болото навколо, від одної думки про яке мені робилося зле.
— Ми принесли жертву Володарю лісу! — гучно сказав Крамський і струснув дівчиною, яка безсило висіла на коні.
— Ми принесли жертви! — повторили ті вершники, які поїхали за Крамським.
— Ми поважаємо договір! — промовив Крамський.
— Ми поважаємо договір! — повторювали за ним.
— Прийми наш дар, о Володарю лісу!
— Прийми наш дар, о Володарю лісу!
Крамський підняв руку, запанувала тиша, яку порушували лише важкі подихи переляканих вершників, сопіння коней та тріск смолоскипів. Потім загриміло щось, і у стіні відчинилися ворота. Крамський, чи то Великий лісник, як його тут називали, озирнувся, зітхнув.
— Ми йдемо, браття, — сказав він, і в голосі його було хвилювання.
— Успіхів вам! — сказав натовп.
Великий лісник заїхав у фортецю. З ним інші вершники з дівчатами. Вони пройшли у ворота в стіні, які майже одразу зачинилися. Чоловіки в білому, що залишилися, почали бити в барабани і славити Володаря лісу. Потім повернули коней і рушили до берега. Я трохи поїхав з ними, а потім відстав. Повернув у ліс, зірвав з себе біле вбрання, важко дихав. Що це в біса таке тут коїлося? Залишив коня і побіг до фортеці. Був обережний, бо бачив тіні «лісних», що сторожували на мурах. Вони не рухалися, але ж вони були з дерева, для чого їм рухатися? Я обійшов невелику фортецю. Мацав дерев’яні колоди. В одному місці побачив, що біля самого муру росла сосна. Зняв ремінь зі штанів, надягнув на руки, стиснув стовбур ногами і почав неспішно підніматися. Це було важко, тим більше, що я намагався підніматися тихо. Час від часу давав відпочинок руками. Десь хвилин за десять видерся на дерево. До зубця фортеці було далекувато. Я почав розхитувати дерево, а потім стрибнув і повис на стіні. Якби я впав, то зламав би ноги, але втримався, висів. Прислухався, чи не почули мене «лісні», що сторожували на стінах. Тиша, жодного руху. Я підтягнувся, заліз на стіну, перевалився через зубці, присів у їхній стіні, намагався вгамувати серце, яке дуже билося. Почекав трохи, заспокоївся, набрався сил, пішов стіною. Було темно, тому побачив «лісного», вже коли він був поруч. Я завмер, схопився за браунінг. Збирався стріляти в голову, очікував нападу, але «лісний» був нерухомий. Я обережно підійшов і тут уторопав, що це опудало якесь, поставлене на стіну так, щоб із лісу було видно, наче стоїть стражник.