Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
Пройшов ще трохи, знайшов сходи. Пішов униз. Розумів, що ризикую, але за дівчат хвилювався. Спустився у двір фортеці, де була велика хата з зачиненими вікнами. Підійшов до дверей. Замкнені. Пішов уздовж хати. Складена була з дебелих дерев’яних колод. Вікна вузенькі, та ще й зсередини старанно завішені фіранками. Більше нічого. Двічі хату обійшов, а як у неї залізти, не знав. Ну не стукати ж. Коли почув, що відчинилися двері. Я присів у темряві, визирнув обережно з-за рогу, побачив, що якийсь чоловік побіг. Голий, чи що? Бо чого так виблискував у світлі місяця? А потім розляглося гучне виття, від якого аж мороз по шкірі. Таке гучне, що його мусили почути не тільки на всьому острові, але й на берегах болота. Що могло так вити? Он десь удалині, мабуть на березі, забили барабани, почулися співи та крики. Я швиденько побіг до дверей. Забіг у сіни, в куток забився. Чоловік повернувся, зачинив двері на вулицю, побіг через сіни до хати. Відчинив двері, а там такий крик, що мене аж підкинуло.
Дівчата кричали, та так страшно, що забув я про все. І про хитрість, і про план, і про те, як відступати і що потім робити. Просто ускочив до хати і заверещав від люті. Те, що я побачив при світлі кількох великих ламп, описати не можу, бо краще про таке не знати людині. Скажу лише, що у кімнаті було десятки зо два чоловіків, усі голі і всі у крові. Не у своїй крові, а в крові безневинних жертв, частина яких була вже мертва, а частину вони різали ножами і рвали зубами, наче скажені. Я почав стріляти у чоловіків. Декого я знав. Управитель Крупницький помер першим, потім становий пристав, далі лісник, Нікіфоров. Негідники верещали, намагалися сховатися, коли у мене закінчилися набої. Я побачив, що їхній одяг складено на столі в кутку. Там же була і зброя. Револьвери та шаблі. Я хотів схопити шаблю і рубати їх на шматки.
— До зброї! — крикнув Крамський, який після першого ж пострілу впав на підлогу. Тепер підхопився і кинувся до столу. І ті, що залишилися живими, а їх було близько півтора десятка, кинулися за ним. Я встиг замінити обойму і підстрелив Крупницького, який схопив револьвер, але другий негідник уже вистрелив. Я кинувся з хати. Кулі летіли мені услід. — Убити гада! — заверещав Крамський. Я тільки поранив його, не вбив!
Я вискочив із хати, і тут пролунали постріли зі стін. Здається, там були не тільки фальшиві, але й справжні «лісні». Я перекотився в темряву, ще постріли. Я вистрелив на вогники з дул. Скрик — і тіло полетіло вниз. Ці «лісні» виявилися не такими вже нездоланними для куль. З хати почали вибігати негідники. Я зустрів їх пострілами. Але набої в мене швидко закінчилися. Були ще набої розсипом у кишені, але їх треба було зарядити в обойму. Я підхопився і побіг.
— Лови гада! — верещали негідники і стріляли. Я біг під стіною, в її тіні. Перечепився об щось, покотився. Якісь гілки! А, це той «лісний», якого я збив зі стіни. Ось револьвер у його руці. Звичайній руці, людській. Зі стіни ще стріляли. Там залишився один. Зняв його, покотився по землі, бо мої супротивники одразу почали стріляти в мій бік. Вони припали до землі, в них важко було поцілити. — Здавайся, тварюко! Хто це такий? Як він сюди пробрався? — почулися крики.
Я перекотився ліворуч, вистрелив і покотився праворуч. Я був у тіні стіни, місяць не допомагав побачити мене. Перекотився ще, за кут кам’яного сараю. Наче кіт по паркану, здерся по стіні й опинився на даху. Вистрелив звідти. Кулі зацокотіли поруч. Я принишк, зняв один чобіт і кинув у двір. Чобіт упав.
— Він тут! — Постріли, вороги дірявили мій чобіт. Я ж побіг дахом сараю під самою стіною. — Це не він! Чобіт! — Негідники дуже швидко здогадалися. — Він на сараї! Треба підпалити його!
Я вже був не на сараї. Обережно зліз і почав скрадатися уздовж стіни.
— Де він? Виходь, падло, тобі звідси не втекти! Виходь! — кричали вони.
Я побачив сходи. Зняв і другий чобіт, кинув у бік переслідувачів. Знову стрілянина, під час якої я забіг на стіну. Почав скрадатися під зубцями.
— Знову чобіт! Скільки їх у тебе, падло? Де ти є? Це, мабуть, той прикажчик, що жив у Литвинихи! — гомоніли голі чоловіки, що бігали по двору зі зброєю у руках. — Він згорів! Разом із тою дівкою!
— Це Підіпригора! — крикнув хтось, я аж сіпнувся. З хати обережно визирнув Крамський. Великий лісник, весь у крові, тепер уже не тільки чужій, бо я поранив його.
— Що? Підіпригора? Іван Карпович? Найкращий сищик імперії! Що йому тут робити? — загомоніли негідники.
— Його викликала та сучка! Вона щось запідозрила, коли ми викрали її дівку. Капітоліна була знайома з ним або пообіцяла багато грошей. Так, Іване Карповичу? — крикнув Крамський. Я босоніж скрадався по стіні. Знайти дерево біля стіни, злізти по ньому і спробувати втекти — єдиний мій шанс. Я міг спробувати поцілити у Великого лісника, але мене б миттєво розстріляли на стіні. — Ти десь тут, і тобі не втекти. Ані з фортеці, ані з острова! Не втекти! Шукайте його, в нього вже немає набоїв! Запаліть лампи та смолоскипи!
Наказ чоловіка швидко виконали. І невдовзі вже у дворі фортеці стало світло. Я скрадався по стіні. Якщо вони здогадаються, що я там, мені доведеться стрибати з неї. Я точно зламаю ноги, і тоді все... Чорт, померти від рук якихось диявольських злочинців! Я зупинився, бо побачив якусь тінь. Не повірив, помацав і ледь не зареготав. Бо на стіні, поруч із воротами, стояв кулемет. На високій металевій станині, щоб зручно було стріляти зі стіни. Мабуть, хлопці готувалися до осади. Але вони не готові були до того, що хтось стрілятиме зі стіни всередину фортеці. Я перевірив набої, почав повертати кулемет.
— Щось нагорі! Він на стіні! — вони почали дивитися угору, коли я відкрив вогонь. Черга за чергою, я косив їх у дворі фортеці, наче траву. Деякі намагалися стріляти, але більшість спробувала втекти. І тих, і інших я вбив. Але Крамський, цей клятий Великий лісник, устиг сховатися у хаті. Здається, він єдиний залишився живий.
— Іване Карповичу, у мене дівки! Дві ще живі! Я вб’ю їх, якщо ти полізеш до мене! — крикнув Крамський. — Знаєте, як я здогадався, що це ви? За вашою обпаленою рукою! Коли ви їли, слуги придивилися до вашої руки, сповістили мене! Але я думав, що ви згоріли. Та ви виявилися хитріші. Тільки звідси вже вам точно не вибратися! Що скажете, Іване Карповичу?
Я мовчав. Побачив вогні в лісі. До фортеці швидко наближалися ті вершники, яких не взяли всередину. Хлопці в білому вбранні, ще не достойні кривавих оргій.
— Що трапилося, що відбувається? — кричали вони. — Ми чули, що Володар лісу прийняв першу жертву! Але чому стрілянина?
Я підпустив поближче.
— Володар лісу незадоволений вашими жертвами і оголошує вам війну! Володар лісу захопить усю губернію! — заверещав я і дав кілька черг по натовпу. Крики, люди в білому вбранні кинулися тікати. Я ще посік дерева з кулемета. Хлопці тікали. Я був упевнений, що вони не повернуться. Спустився до хати.