Птахи та інші оповідання

Раптом її коліна затремтіли і вона сіла. Почекала кілька хвилин, а тоді глянула на годинник. Знала, що може бути важливим запам’ятати час. Трохи пізніше, ніж пів на третю. Якби її запитали, вона б сказала: «Так, я була на мисі десь о пів на третю, але нічого не чула». Це було б правдою. Вона б не збрехала. Це було б правдою.

Із полегшенням згадала, що сьогодні вклала до сумочки дзеркальце. Боязко глянула в нього. Її обличчя було біле, мов крейда, й вкрите плямами; інше. Вона обережно, легенько попудрилась. Здається, жодної різниці. Міс Клей помітить, що щось не так. Наклала на щоки трішки рум’ян, але вони виділялися, як намальовані цятки на обличчі клоуна.

«Є лише один вихід, — подумала вона, — відразу піти до купальної кабіни на пляжі, роздягнутися, вдягти купальний костюм і скупатися. Тоді, якщо я повернуся до готелю з мокрим волоссям і обличчям, це виглядатиме природно, бо я плавала, і це теж буде правдою».

Пішла зі скелі, але її ноги були такими слабкими, наче вона багато днів лежала хвора в ліжку. Коли нарешті дісталася пляжу, так тремтіла, аж думала, що впаде. Більше за все на світі хотіла лягти в ліжко, у готельній спальні, закрити віконниці, навіть вікна, і сховатися там у темряві. Але мусила змусити себе зіграти роль, яку обрала.

Пішла до купальні та роздяглася. На піску вже лежало кілька людей, що читали або дрімали, години сієсти наближалися до кінця. Вона спустилася до краю води, зняла вірьовчане взуття, вдягла купальну шапочку і, плаваючи туди й назад у нерухомій, літеплій воді, зануривши в неї обличчя, думала, скільки людей на пляжі зауважили її, придивлялися до неї, а пізніше могли сказати: «Хіба ж не пам’ятаєте, ми бачили, як жінка зійшла зі скелі ополудні?»

Почала дуже мерзнути, але далі плавала туди-сюди, роблячи жорсткі механічні гребки, аж доки несподівано не помітила, як хлопчик, що грався з собакою, вказав тому щось викинуте морем, і собака, гавкаючи, помчав до цього темного предмета, найімовірніше, уламка деревини. Нудота і страх об’єдналися, щоб ослабити її; вона, спотикаючись, пішла з моря знову до купальні та лягла на дерев’яну підлогу, сховавши обличчя в долонях. Думала, що коли б відпливла далі, могла торкнутися ногами його тіла, що випливло б до неї на поверхню води.

Через п’ять днів автівкою мав приїхати маркіз, забрати дружину, гувернантку та дітей і відвезти їх додому. Маркіза потелефонувала йому в château і спитала, чи не міг би він прибути раніше. Так, погода ще добра, казала, але її це місце вже змучило. Тепер тут надто людно, надто гамірно, їжа погіршала. Вона вже хоче звідси виїхати. Казала чоловікові, що хоче додому, до свого власного світу, а сади, мабуть, чудові.

Маркіз дуже шкодував, що їй нудно, але, напевно, бодай три дні вона це витримає, — казав. Він запланував силу-силенну справ і ніяк не може швидше. Тим паче, що доведеться їхати через Париж, де в нього важлива ділова зустріч. Обіцяв дістатися до неї в четвер уранці, тоді вони могли б від’їхати одразу після обіду.