Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Злі язики кажуть, що капітал вкладено у золоті копальні Південної Африки і тому Нобелівська премія живиться кров’ю чорних рабів. Шведська академія, яка ніколи не робила публічного роз’яснення і не відповіла на жодну образу, могла би оборонитись аргументом, що грошима розпоряджається не вона, а Банк Швеції. А банки, як на це вказує сама їхня назва, серця не мають.

Третьою загадкою є політичне мірило, що превалює в лоні Шведської академії. Декілька разів нагороди давали підстави думати, що її члени є ліберальними ідеалістами. Найбільшу заминку, і найдостойнішу, вони мали в 1938 році, коли Гітлер заборонив німцям отримувати Нобелівську премію, послуговуючись сміховинним доводом, що її засновник був євреєм. Ріхард Кун, німець, який того року був удостоєний премії Нобеля з хімії, мусив від неї відмовитись. Через переконання або ж через розсудливість під час Другої світової війни жодна нагорода не була присуджена. Та як тільки Європа відійшла від своїх потрясінь, Шведська академія пішла на те, що, схоже, є її єдиним тяжким компромісом: нагородила премією в галузі літератури сера Вінстона Черчилля тільки за те, що він був найбільш авторитетною людиною свого часу і не можна було дати йому жодну іншу з премій, а найменше — премію Миру.

Можливо, найскладніші стосунки у Шведської академії були з Радянським Союзом. У 1958 році, коли премію було присуджено видатному Борисові Пастернаку, той від неї відмовився через острах, що йому не дозволять вернутися на батьківщину. Радянська влада вважала премію провокацією. Проте в 1965 році, коли преміювали Міхаіла Шолохова, найбільш офіційного з офіційних радянських письменників, сама влада його країни радісно це святкувала. Натомість п’ять років по тому, коли її присудили найбільшому дисидентові, Александру Солженіцину, радянський уряд озвірів і договорився до того, нібито Нобелівська премія є інструментом імперіалізму. Утім, я впевнений, що найтепліші вітання, які отримав Пабло Неруда з нагоди вручення йому премії, надійшли з Радянського Союзу, і деякі з них — із дуже високого офіційного рівня. «Для нас, — сказав мені один радянський друг, усміхаючись, — Нобелівська премія є доброю, коли її присуджують письменнику, який нам подобається, і поганою, коли стається навпаки». Це пояснення не є таким примітивним, як здається. На дні серця усі ми маємо схоже мірило.

Єдиний член Шведської академії, який читає іспанською мовою, і дуже добре, це поет Артур Лундквіст. Саме він знає творчість наших письменників, пропонує їхні кандидатури і веде за них таємну боротьбу. Це зробило з нього, на превеликий його жаль, віддалене і загадкове божество, від якого певним чином залежить всесвітня доля нашого красного письменства. Проте в реальному житті це юний дідусь, із трохи латинським почуттям гумору і таким скромним домом, що тяжко уявити, що від нього залежить чиясь доля.