Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Так воно є: єдина спільна туга, яку ти відчуваєш зі своїми дітьми, це пісні «Бітлз». Кожен з різних причин, ясна річ, з різним болем, як це завжди буває з поезією. Ніколи не забуду той пам’ятний день 1963 року в Мексиці, коли я вперше усвідомлено прослухав пісню «Бітлз». Відтак я виявив, що всесвіт заражений ними. В нашому домі в Сан-Анхелі, де ми заледве мали, де сісти, було лише дві платівки: вибрані прелюдії Дебюссі і перший диск «Бітлз». По всьому місті, о будь-якій порі було чутно крик мас: «Help, I need somebody». У той час хтось знову підняв стару тему про те, що найкращими музикантами є ті, імена яких починаються на другу літеру в довіднику: Бах, Бетховен, Брамс і Барток. Хтось знову сказав звиклу дурницю: аби включили туди Моцарта. Альваро Мутіс, який, як і кожен великий ерудит у музиці, має непереборну слабкість до симфонічних опусів, наполягав на тому, аби включити Брукнера. Інший намагався знову повторити битву на захист Берліоза, в якій я воював супроти нього, бо не міг позбутись забобону, що він є oiseau de malheur, тобто зловісним птахом. Я натомість відтоді наполягав на тому, аби включити «Бітлз». Еміліо Ґарсія Р’єра, який поділяв мою думку і є критиком та істориком кіно із дещо надприродною проникливістю, особливо після другої чарки, сказав мені тими днями: «Я слухаю “Бітлз” з певним острахом, бо відчуваю, що згадуватиму їх усю решту свого життя». Це єдиний відомий мені випадок, коли хтось був достатньо прозорливим, аби усвідомити, що переживає народження своєї туги. Ти заходив тоді в студію Карлоса Фуентеса і заставав його за машинкою, на якій він друкував одним пальцем однієї руки, як він завжди це робить, в густих клубах диму, ізольованого від жахіть всесвіту музикою «Бітлз» на повну гучність.
Як це завжди буває, ми тоді думали, що дуже далекі від того, аби бути щасливими, а тепер думаємо навпаки. Це хитрощі туги, яка прибирає зі свого місця гіркі моменти, фарбує їх в інший колір і знову поміщає там, де вони вже не болять. Як на старих фото, які здаються освітленими оманливим сяйвом щастя і на яких ми бачимо із зачудуванням тільки те, якими ми були молодими, коли були молодими, і не лише ми, що були там, але також дім і дерева на задньому плані, і навіть стільці, на яких ми сиділи. Че Ґевара, провадячи бесіди зі своїми людьми довкола ватри в незайняті війною вечори, якось сказав, що туга починається з їжі. Це правда, та лише тоді, коли відчуваєш голод. Натомість вона завжди починається з музики. Насправді наше особисте минуле віддаляється від нас з тієї миті, коли ми народжуємося, але відчуваємо ми, що воно проминуло, тільки тоді, коли закінчується платівка.
Цього вечора, коли я думаю про все це перед темним вікном, за яким падає сніг, маючи за плечима понад п’ятдесят років і досі не знаючи добре, хто я і що я до біса тут роблю, у мене складається враження, що світ був таким самим від мого народження і доти, коли «Бітлз» почали співати. Тоді все змінилося. Чоловіки відпустили волосся і бороди, жінки навчилися природно оголюватися, змінилася манера вдягатися і любити, і почалася лібералізація сексу та іншого зілля для мрій. То були важкі роки війни у В’єтнамі та студентської непокори. Та передусім то була тяжка наука інших стосунків між батьками і дітьми, початок нового діалогу між ними, який здавався неможливим впродовж сторіч.
Символом усього цього, на чолі «Бітлз», був Джон Леннон. Його абсурдна смерть лишає нам інший світ, багатий на красиві образи. В «Lucy in the Sky», одній із найгарніших його пісень, залишається кінь з газетного паперу із дзеркальною краваткою. В «Eleanor Rigby» — з басовою партією барокових віолончелей — залишається зажурена дівчина, яка збирає рис на паперті церкви, де щойно відбулося весілля. «Звідки беруться самотні люди?» — ставить вона собі запитання, на яке нема відповіді. Залишається також пастор МакКензі, що пише проповідь, яку ніхто не буде слухати, і миє собі руки над могилами, і дівчина, що знімає з себе обличчя, перед тим як зайти в дім, і залишає його у вазі біля дверей, аби ще раз одягнути, коли знову вийде з дому. Ці творіння змусили говорити, що Джон Леннон — сюрреаліст; це те, що занадто легко говорять про все, що здається дивним, як зазвичай говорять про Кафку ті, хто не вміли його прочитати. Для інших він є мрійником про кращий світ. Тим, хто змусив нас зрозуміти, що старі — не ті, кому багато років, а ті, хто не сіли вчасно в поїзд своїх дітей.