Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Коли я потрапив до Європи вперше, вже двадцять п’ять років тому як, проституція була процвітаючою і впорядкованою індустрією, з точними рангами і добре розподіленими територіями. Я все ще зберігав ідилічний образ карибських борделів, отих патіо для танців із кольоровими гірляндами на мигдалевих деревах, із нахабними курми, які ходили щось дзьобаючи поміж музикою, і гарними необ’їждженими мулатками, які займались проституцією радше задля забави, а не заради грошей, та іноді впадали в несосвітенну наївність — з любові накласти на себе руки. Іноді ти лишався з ними не стільки через гультяйство (як казала моя мати), скільки заради насолоди відчути, як вони дихають уві сні. Сніданки там були більш домашні і свіжі, ніж вдома, і справжня забава починалась об одинадцятій ранку під згаслими мигдалевими деревами.
Мене, вихованого в такій гуманній школі, комерційна черствість європейок могла тільки пригнітити. В Женеві вони швендяли берегом озера, і єдине, що відрізняло їх від добропорядних молодиць, були кольорові парасольки, які вони носили розкритими і в сонце, і в дощ, і вдень, і вночі, як цеховий знак. У Римі було чутно, як вони свистять, мов птахи, поміж дерев у Вілла Боргезе, а в Лондоні вони ставали невидимими в тумані і мусили запалювати вогні, що були схожі на навігаційні, аби можна було виявити їхній курс. Паризькі, ідеалізовані бездарними поетами і поганим французьким кіно тридцятих років, були найбезсердечнішими. Утім, у барах для опівнічників на Єлисейських полях у них раптом проявлялася людська риса: вони плакали, як наречені, через деспотизм сутенерів, незгодних з рахунками за ніч. Нелегко було зрозуміти подібне м’якосердя в загартованих таким грубим ремеслом жінках. Моя цікавість була настільки великою, що через роки я познайомився з одним сутенером і запитав його, як можна тримати в залізних руках таких норовистих жінок, і він відповів, незворушний: «Любов’ю». Я більше нічого не питав, побоюючись зрозуміти ще менше.
Вторгнення трансвеститів у той світ експлуатації та смерті тільки зробило його ще мерзеннішим. Їхня революція полягає в тому, аби займатися двома ремеслами водночас: і проституток, і власних сутенерів. Вони самостійні і хижі. Багато нічних територій, що їх жінки покинули через їхню небезпечність, захоплені ними зі зброєю в руках. Та в більшості міст вони кинули виклик жінкам і їхнім сутенерам з допомогою бит і реалізують своє право на завоювання на найкращих вулицях Європи. Той факт, що багато латиноамериканців беруть участь в цьому апофеозі мачизму, не віднімає і не додає нам жодної слави. Це ще один доказ наших соціальних потрясінь, і нам нема чого хвилюватись через нього більше, ніж через інші, серйозніші.
Звісно, більшість із них є гомосексуалами. У них чудові силіконові бюсти, і декотрі врешті-решт здійснюють свою золоту мрію про радикальну операцію, яка назавжди записує їх до протилежної статі. Але багато їх ними не є, а пустилися берега вони зі своїми позиченими — чи взятими силою — обладунками, бо це поганий спосіб добре заробити. Декотрі з них є сумирними батьками родини, які за дня ходять на роботу-милостиню, а вночі, коли діти засинають, йдуть на вулицю, одягнувши недільне вбрання своїх жінок. Інші є бідними студентами, які в такий спосіб знаходять як завершити освіту. Найвправніші заробляють за добру ніч до п’ятисот доларів. І це — як каже моя дружина, сидячи біля мене, — краще, ніж писати.
2 грудня 1980 року,
«Ель Паїс», Мадрид
Так, туга і далі є такою ж, як була
Це всесвітня перемога поезії. У сторіччя, коли переможцями завжди є ті, хто б’є сильніше, хто здобуває найбільше голосів, хто забиває найбільше голів, найбагатші чоловіки і найвродливіші жінки, обнадійливим є потрясіння, що його спричинила в цілому світі смерть чоловіка, який всього лиш оспівував любов. Це апофеоз тих, хто ніколи не перемагає.
Протягом сорока восьми годин не говорилося ні про що інше. У трьох поколінь — нашого, наших дітей і наших найстарших онуків — вперше склалося враження, що ми переживаємо спільну трагедію, і з тих самих причин. Телевізійні репортери запитали на вулиці восьмидесятирічну пані, яка пісня Джона Леннона найбільше їй подобається, і вона відповіла, немовби їй було п’ятнадцять: «Щастя — це теплий пістолет». Хлопець, який дивився цю телепередачу, сказав: «Мені подобаються всі». Мій молодший син запитав свою однолітку, чому вбили Джона Леннона, і вона, наче їй було вісімдесят років, відповіла: «Бо настає кінець світу».