Українська література 17 століття

Кажуть ще, що сі слов’яни, змішавшись із тевтонами 90, німцями, нареклися вандалами 91 чи то од річки Вандалу, тобто Вісли (яка в ті часи так звалася), чи то од вождя свого хороброго Вандала, і множество зла західній стороні сотворили, а по сьому Африку посіли, де од року 429-го аж до року 438-го царювали, поки Велізарій, Юстініанів воєвода, Гілі-мера 92, царя їхнього, перемігши, не взяв і не привів у Цари-град, а по сьому тих вандалів у Африці не викоренив.

Навів би я тут і більше свідків, які про наш слов’янський народ поминають, та гадаю, що віру ймучому і сих годі.

Було ж бо й іншого множество нам’яті достойного з нашим слов’янським народом, про що й не відаємо. Бо, як вище казав я, спершу, простими бувши, слов’яни письма не мали. А тому нічого про себе, що з ними--раніше було, сказати не можуть, тобто звідки їхній початок виходить, і які діла вони творили, і на якому місці житло спершу мали. Тільки од навколишніх царств літописці, а найбільше од тих земель, що їх слов’яни, силою приходячи, полонили, дещо про них написали, і нас сповістили, і страшними нарекли.

Які звичаї прадавніх слов’ян. Не вміли бо спершу ніякого іншого художества, крім оружної війни;

Пропуск у джерелі.— Ред.

і не мали ані городів, ані сіл, а по пущах жили. Одежа ж їхня була шкурятяна. Не хотіли бо мати над собою володаря а чи князя. Тільки коли на війну йшли, то тоді вибирали посеред себе мужа хороброго і смисленного, аби ними володів, допоки на війні були. І множество було у них нестройних звичаїв, що їх нині зоставляєм, аж поки згодом, роздивившись, не прийшли до такого устрою, який і нині є.