Українська література 17 століття
- Автор:
- Язык: украинский
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Українська література 17 століття». Краткое содержание книги:
Вони ж слухняно скорилися волі царевій, більше ж божій, і, прийнявши свячення і благословіния од патріарха Фотія, пішли в Слов’янську землю, й уклали письмена азбучні, і переклали на слов’янську мову святе Євангеліє |24, Апостол 125, Псалтир 126, Октоїх 127 та інші Святі Книги. І раді були слов’яни, що своєю вже мовою мали Святі Книги і чули велич божу.
Бєльський про все, 236. Деякі ж противилися сьому, кажучи:
— Не достойно нікому мати свої букви і своє письмо, крім євреїв, і греків, і латинян, за Пілатовим писанням , яке той на хресті господнім написав.
Почувши про се, папа римський Миколай 129 заперечив таким і од церкви їх одлучити повелів, поки не покаються, кажучи:
— Якщо не достойно кожному своєю мовою хвалити бога, то як же може збутися слово пророче, яке каже: «Хваліте господа, всі народи» (Псалом 116-й), або як апостол Павло каже: «Імені Ісусовому нехай кожне коліно поклониться небесних і земних, і преісподніх, і кожна мова нехай виповість, що господь Ісус Христос у славу богові-отщо» [До філіпійців 13°, гл. 2, ст. 10—11], або в Діяннях апостолів: «Кожен, хто боїться бога і чинить правду, до якого б народу він не належав, приємний богові» [гл. 10, ст. 35].
Грамоту ж слов’янську похвалив і благословив, а сло-н’янам і болгарам наказав і підтвердив у всьому коритися учителям своїм Кирилові і Мефодію.
К р о м е р, к н. З, л и с т 43. Кирило і Мефодій з великим старанням учили слов’ян, і ляхів, і муравів, і інших. По тому бо Кирило пішов у Болгари, а Мефодій зостався у Мураві, в Слов’янах. А Коцел поставив його єпископом у Панії-городі на місці святого апостола Андроніка 13і, що був одним із 70-ти апостолів, учнів святого Павла, од якого і посланий був проповідувати слово спасіння слов’янам і муравам. Тому-то й ГІавло-апостол 132 є наш руський апостол, бо був, проповідуючи, в Міссії й Іллірику, тобто в Слов’янській землі, де й сього Андроніка посилав до Мурави: бо єдині русь, і слов’яни, і болгари, і мурави. Ми бо, що нині руссю називаємося, од варягів се найменування не перед многими роками прийняли.
Бєльськийпро все, врік 902, лист 336. Мефодій же, що про нього вище мовиться, посадив двох священиків, вправних скорописців, які переклали за рік і за шість місяців багато Книг Святих, і хвалу воздав богові, що в сьому богоспасенному ділі сприяв йому; сам же, не перестаючи, трудився, проповідуючи і навчаючи слов’ян і ляхів, яких теж наставив слов’янською мовою хвалити бога. І благословив бог труд і старання його, що й досі слов’янські народи своєю мовою хвалять господа; і в Кракові, на Клепарі |33, тільки недавно перестали слов’янською мовою службу божу служити [...]
СВЯТОСЛАВА ВСЕВОЛОДИЧА 134 ЧЕРНІГІВСЬКОГО
[...] У рік 6686 [1178] [...] Кончак. Половці.
Утекли половці. У той же рік прийшов безбожний Кончак 135 з половцями і множество зла християнам коло Переяслава 136 сотворив. Вийшов же супроти них Святослав Київський, ждучи Ростиславичів 137 та інших князів, і просив у Кончака миру. Той же не хотів. Та почувши, що князі руські йдуть на поміч Святославу, половці кинулися тікати у свої землі [...]
У той же рік сів Ігор 138 у Новгороді Сіверському , а Ярослав, брат Святославів 14 , у Чернігові 141 [...]
У рік 6688 [1180]. Святослав мириться з братами. Пішов Святослав Всеволодич Київський до Любе-ча 142, і призвав туди Ярослава, й Ігоря, і Всеволода мз, братів своїх |44, і поладнав із ними [...]
Всеволод145 підступом полонив Гліба 146. У той же рік послав Святослав сина свого Гліба в поміч
Роману Ростиславичу 147, на Всеволода Московського 148, а Всеволод, підлестивши його вдаваною приязню, призвав до себе і закував у кайдани.
Святослав почав війну на Русі. Святослав же, почувши, що син його обдурений і закований і що вже неможливо його з неволі вибавити, умислив мститися Рости-славичам, яким був його в поміч послав. Ще помислив: «Як винищу Ростиславичів, то волості їхні собі возьму». І, зібравшись, напав несподівано на Давида Ростиславича 149 і побрав усе добро його.
Роман Ростиславич умер. Та, однак, Давид сам із княгинею збувся рук його й утік у Смоленськ до Романа, брата свого, що його вже умерлим застав, коли над ним плакали всі, як над отцем. І сів Давид у Смоленську на княжінні, по братові своєму.