Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Тая, звісно, на ґречне вітання не відповіла, та пан Бевзь і не образився, розуміючи прикрі умовності життя.
Він красувався.
Перед цікавими до всього очима пані Роксолани.
Перед юрбою, яка, облишивши базарні справи, вже виром нуртувала круг шибениць, бо ж завше знайдуться цікаві ґаволови та ще й коло такого лоскотливого видовища, як страта кільканадцятьох ні в чім не повинних людей.
Катюга вже попльовував на долоні, бо рокованих на страту сторонців гайдуки саме підвозили хурами, позв’язуваних по руках і ногах, і переносили на фарбований поміст, мов дубові колоди.
Чужинців було багато, а шибениць тільки три, а катюга один, то й видовище мало бути затяжним і від того ще більше повчальним.
— А ти їх порозв’язуй! — глузливо гукнула до Бевзя цікава молодичка, Настя Певна, котру звали чомусь — одні Дариною, тобто Одаркою, а інші — Настею, а ті ще якось там, і вона на всі ймення озивалась, бо ж була шинкаркою, отож і мусила озиватись на будь-яке ім’я, тим паче, що вона звідкілясь узялася в Мирославі недавнечко і нахабно затіяла свій власний шинок, хоч і дозволялось торгувати горілкою — в самих лише царських. Вона, ця анахтемська молодичка, вправлялась і вторгувати більше за всіх царських шинкарів того міста, бо ж приваблювала проклятуща жінка козаків та міщан до свого шинку не тільки нерозведеною оковитою горілкою, а й своєю оковитою й трохи похмурою красою, ледь зизуватими очима, піснями легкими, жартами й дотепами солоними, що так і сипалися з її безтрепетних уст, вабила до себе й своїм частим та глибоким диханням, — а воно збурювалось од кожного парубоцького погляду, який тільки спадав на неї, здіймаючи й без того високі, зовсім іще дівоцькі її груди, — і калатанням дзвінкого серця, яке міг чути кожен, навіть іще й не пригортавши, навіть руками не чіпавши, а тільки око звівши на гарячу молодиченьку й прийнявши з рожевих пальчиків Насті-Дарини добрий кухоль адамових слізок.
Почувши гнучкий голос, що від нього все миттю збурювалося в чоловічому єстві будь-якого справного козака, Оникій Бевзь приязно їй кивнув, але на кпини шинкарчині навіть вусом не повів.
— То порозв’язуй же! — ще раз гукнула, шкилюючи, шинкарка Настя-Дарина.
— Нема дурних, шинкарочко Дарочко! — хизуючись червоним жупаном, відказав пан кат.
— Чого ж? — озвалась Настя Певна.
— Сам-один я, розв’язавши, з ними не впораюсь, квітонько.
— Але ж це, мабуть, нудно? Губити зв’язаних? — гидливо поморщилась Настя Певна.
— Дарма! Безпечніше.
— Навіть дивитись на твою мармизу нецікаво: брудна робота.
— Ого! Вони ж пручатимуться, кралечко моя мальована.
— А краще розв’язав би. Чи боїшся? — І раптом Одарка-Настя розсердилась-розгнівалась. — Тьху на тебе! Ще й жупан нап’яв! І дивитись на таку байдужу роботу не хочу! — І шинкарочка, живосилом пробиваючи собі дорогу в натовпі, поспішила з базару кудись геть.
Знову вклонившись пані Роксолані, лагідний та чемний катюга потяг до шибениці першого в цім городі хрещеника, перехрестив його, ткнув у зуби золочений хрест і заходився біля якихось фахових тонкощів, а робив усе повагом, спроквола, красуючись перед понуро принишклою юрбою, яка не співчувала його державній справі ані-ні.
Аж раптом пан кат заспішив.
Якийсь тривожний гомін зачувся від майдану, і Оникій Бевзь, натура витончена, в передчутті якої-небудь прикрої несподіванки, став чогось хапатись і квапитись, щоб йому, крий боже, хтось не перешкодив виконати службовий обов’язок.
Він заспішив іще дужче, коли, озирнувшись, помітив кількох замурзаних хлоп’яків, що, захекані, пробивались до помосту й лементували на ввесь базар:
— Владика не веліли!
Та Оникій Бевзь наче й не чув, хоч і розумів, що крик той стосується саме страти чужинців.
— Владика вішати заборонили! — хрипкими від бігу та хвилювання голосами загукали малі.
Кат робив своє.
А весь базар загомонів, загув, заревів. Але ж не може бути діла особі урядовій до натовпу репаних голодранців та гречкосіїв.
Люди кинулись були до фарбованого помосту, але три ряди гайдуків Пампущиних, рвонувши з піхов шабельки, заступили дорогу обуреній юрбі, що раптом стала громадою.
Все це було аж так цікаво, що пані Роксолана, коли б її пустили ближче, злізла б, може, й під саму шибеницю, щоб усе бачити зблизька, щоб в очі зазирнути й катові, і його жертві.
Її вабили до себе вуглисто-чорні очі сербина Стояна Богосава, що біля нього, зв’язаного, порався Оникій, бо ж вона, Параска-Роксолана, в своїй тваринній любові до життя, ніяк не могла збагнути презирства й спокою перед обличчям видимої смерті, які так незворушно виявив той сербин, Стоян Богосав.