Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Альтернативний варіант
Приніс свині їсти, напакував корито, вона задоволено цямкає, а я тяжко думаю: «Що таке альтернативний варіант?»
Були в нашому колгоспі збори. Висували кандидата. У депутати. Наше начальство місцеве висувало представника обласного начальства. А ми мали підтвердити, що всі погоджуємося.
І тут мене підкусило вийти до мікрофона:
— Шановні вожді і вождики колгоспного, районного та обласного масштабів! Тепер демократія і гласність. У мене є альтернативний варіант…
Мікрофон відключився.
Усі забігали.
Голова колгоспу каже:
— Проклятий капіталістичний мікрофон. Не витримав нашої соціалістичної гласності…
І відвів мене за куліси:
— Слухай, Борихович! Ти завше вискакуєш як Пилип з конопель. Я як дам тобі «альтернативний варіант», то свиня твоя здохне з голоду…
— Я ж хотів… головлікаря… або вчителя…
— Лікар нехай лікує хворих, вчитель нехай вчить дітей… Хто на що вчився… А керувати — хай керує той…
— Хто ніколи не вчився? Хто більше нічого не вміє?..
Вічно крикливий голова затиснув кулаки. Заскреготав зубами. І замовк.
Обізвався вічно мовчазний парторг:
— Розумієш, Борихович, треба дивитися в майбутнє. Оберемо, для прикладу, депутатом вчителя чи лікаря. Що з них візьмеш? Зошита? Таблетку?.. Та й тих нема… А голова облагропрому дасть нам труби…
— Ніби Верховна Рада — це трубний завод. Чи він буде в інших колгоспах брати, а нам давати? Діляцтво це, шановні вождики. Діляцтво… — тут я вже розійшовся не на жарт. — І взагалі, чому на високих посадах досі сидять брежнєвісти-екстремісти?
— Нема кому зняти, — спокійно пояснив парторг. — Бракує монтажників-висотників.
Тут знову втрутився голова:
— Слухай, Борихович, чого ти мені як вітер в очі? Чого тобі треба? Дитина вчиться, свиня росте, жінка має легку роботу…
Я вдарив себе у груди:
— Правди мені треба! Правди!
Парторг заспокоїв:
— То йди до кіоска, купи собі. Навіщо за кілька копійок псувати нерви і собі, і комусь?.. Бережи нерви, чоловіче. Тобі ще треба хату будувати… Бичка годувати… Дочку видавати…
Я проковтнув язика.
Заговорив аж удома…
Стою біля свині. Вона цямкає, оком на мене пасує. А я тяжко думаю: «Є таки чудеса на світі. Хоча б наша державна машина. Усі шестерні крутяться в різні боки, а машина їде… І ще й у космос літає…»
«Поле чудес»
У вас є оті? З вусиками? Таргани? Ну прусаки?
Феноменально! У хаті ні шкуринки, а вони бігають.
Газети їдять. В основному «русскоязычные». В основному там, де йдеться про «правопреемницу». Або, як каже Вітя Царапкін, «правопреступницу и словоблудницу».
Де ті прусаки беруться? Може, від Чорнобиля? Якщо внаслідок радіації виплодився СНД, то прусаки — тим паче. Воно ж дрібнюсіньке.
У телефонну слухавку залазить.
Телефоную до Вані Молдавана. Не встиг сказати «алло», воно — шкряб-шкряб.
Спересердя питаю:
— Ну чого вуса розвісило? Щоб тобі вуха повідпадали!
А воно:
— Чего вы ругаетесь? Хулиган!..
Ти ба. Інтелігент. З пістолетом за пазухою. Заліз у слухавку мого телефона і дивується, чого я «ругаюсь».
Ну дають! Наче той славнозвісний партизан. П’ять років як війна закінчилася, а він все виходив з лісу і поїзди під укіс пускав… Вже незалежна Україна, а вони мене, незалежника, підслуховують, як ворога народу.
Ваня Молдаван заспокоїв:
— Не хвилюйся. Їм ще списків нових ворогів не підготували. То вони користуються старими…
До речі. Свого часу я й відсидів, як незалежник.
Прийшли троє. Інтелігентів. Кажуть: «Нам поступила інформація, що ти незалежник».
Я пояснив, що це у мене спадкове. Від діда-прадіда. Ми всі працьовиті. Всі незалежники, бо ніколи не залежуємося…
Вже там із мене зробили жовтоблакитника. Товкли доти, поки лице не стало жовтим, а під очима — синьо. І в роті зосталося тільки три зуби. Нижні. Передні. І мене щоразу звинувачували, що я «посредством чрезмерного раскрытия рта устраиваю буржуазно-националистические демонстрации». Поки я одного зуба не вирвав…