Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Повисає довга пауза.
— Звідки у вас цей номер?
— Він є в моєму мобільному. Вона позичила в мене телефон, коли намагалася додзвонитися додому.
— Ви були з нею?
Пол відчуває, як усередині розливається приємне відчуття. Він вагається, боячись, що його слова прозвучать надто чуттєво.
— Чому ви питаєте? Вона згадувала про мене?
— Ні, — чути, як на тому кінці скипає чайник. — Це я просто пхаю носа. Слухайте, вона щойно відбула на свою щорічну екскурсію. Якщо заскочите десь о четвертій, вона можливо, буде вже вдома. А як ні, передасте через мене.
— А ви?..
Довга підозріла пауза.
— Я жінка, що приймає вкрадені сумочки для Лів.
— Чудово. Яка адреса?
— А ви не знаєте? — знов повисає тиша. — Ммм. Тоді от що: підходьте на ріг Одлі-стріт і Пекерз-лейн, і там вас зустрінуть…
— Я не краду сумочок!
— Яка наполегливість. Зателефонуйте, як будете на місці, — він майже чує, як вона розмірковує. — Якщо ніхто не відповість, просто віддайте її жінці в картонних коробках біля чорного ходу. Її звуть Френ. Але якщо ми все ж вирішимо зустрітися з вами, ніяких жартів. У нас є зброя.
Перш ніж він устиг щось сказати, вона кладе слухавку. Він так і сидить за столом, дивлячись застиглим поглядом на телефон.
До його кабінету без стуку заходить Джейні. Ця її манера вже почала дратувати Пола. Мимоволі напрошується думка, що вона намагається застукати його зненацька.
— Стосовно картини Лефевра. Ми вже відіслали листа з повідомленням про початок урегулювання суперечки?
— Ні. Я ще перевіряю, чи вона коли-небудь виставлялася.
— Ми маємо адресу теперішніх власників? У журналі вона не збереглася. Але все не так погано — я надішлю запит за місцем його роботи. Якщо він архітектор, його буде неважко знайти. Певно, будівельна компанія носить його ім’я.
— Добре. Я щойно отримала повідомлення: за кілька тижнів претенденти на картину прибувають до Лондона і хочуть із нами зустрітися. Було б чудово, якби на той момент ми вже отримали відповідь. Можеш накидати мені приблизні дати?
— Буде зроблено.
Він напружено втуплюється очима в монітор, на якому лише блимає скринсейвер, доки Джейні, зрозумівши натяк, не йде.
Мо вже вдома. Її присутність на диво ненав’язлива, попри кричущий чорнильно-чорний колір її волосся і її одяг. Лів випадково прокидається о шостій і чує, як та м’яко ступає по приміщенню, збираючись вирушати на свою денну зміну в будинку престарілих. Дивним чином присутність іншої людини в домі заспокоює її.
Мо готує цілий день або приносить їжу з ресторану, залишаючи вкриті фольгою страви в холодильнику й рукописні інструкції на кухонному столі. «Розігрівати протягом 40 хв за температури 180 градусів. Це означає: УВІМКНИ ДУХОВКУ» і «ПОКІНЧИ З ЦИМ, БО ДО ЗАВТРА ВОНО ВИЛІЗЕ З КОНТЕЙНЕРА І ВБ’Є НАС». У будинку більше не пахне тютюновим димом. Лів підозрює, що Мо потайки бере цигарку-другу зі столу, але ні про що не питає.
Їхнє життя вже набуло такого собі розпорядку. Лів устає, як і раніше, і вирушає на пробіжку. Її ноги глухо стукають по бетонній доріжці, в голові шумить. Під час прогулянки вона зупиняється купити кави, а відтак готує чай для Френ, з’їдає свій тост і сідає за стіл, намагаючись не перейматися через брак роботи. Але тепер вона ловить себе на тому, що майже з нетерпінням чекає брязкоту ключа в замку рівно о третій, що сповістить про прихід Мо додому. Мо не пропонувала їй платити за проживання — і Лів здається, що жодна з них не бажає переводити їхні стосунки в ділове русло, — але наступного ж дня після того, як Мо почула про вкрадену сумку, на кухонному столі з’явилася безладна купа готівки. «Термінова сплата місцевих податків, — сповіщала записка. — Тільки не заводься через це».
Лів навіть і не подумала заводитися. Вона просто не мала вибору.
Вони п’ють чай і читають безкоштовну лондонську газету, коли починає дзвонити телефон. Мо скидається, наче мисливський собака, який почув запах дичини, дивиться на годинник і каже:
— О. Я знаю, хто це.
Лів підводить погляд від газети.
— Це той чоловік із твоєю сумочкою.
Кухоль у руці Лів застигає в повітрі.
— Що?
— Забула тобі розповісти. Він телефонував раніше. Я казала йому зачекати на розі, і ми спустимося.
— Що за чоловік?
— А біс його знає. Я лише переконалася, що він не судовий виконавець.
— О Господи. Сумочка точно в нього? Думаєш, він захоче винагороду? — Лів починає обшукувати власні кишені. Вона знаходить чотири фунти монетами та ще кілька мідяків і тримає все це, затиснувши в кулаку.