Найкращий сищик та падіння імперії

— Слухайте, а чому в навколишніх селах немає собак? Я не бачив і не чув жодного. А ще часто стоять палі зі вбитими хижими птахами. Що це за звичаї?

— Собак тут немає ні в кого, бо їх убивають «лісні». Вони ненавидять собак і знищують їх, а ще можуть спалити хату мужика, який завів собаку. Мужики бояться піти проти «лісних». А щодо вбитих хижих птахів, то це роблять люди. Ви ж бачили, які в нас дороги. Щоб забезпечувати зв’язок, використовують голубів. Хижі птахи полюють на голубів, люди вбивають хижих птахів.

— Ви не знаєте, коли Володар лісу вирушить у черговий об’їзд?

— Не знаю, але думаю, що скоро. Бо чув, що дворяни збираються в маєтку Крамського, щоб вирушити на острів.

— Що за острів?

— На болотах. Там є святилище, в якому дворяни приносять жертву Володарю лісу, чим підтверджують дію договору.

— На той острів є якісь брід?

— Ні, всіх везуть туди на плотах.

— Ви бували там?

— Ні, я ж не землевласник, до того ж лютеранин, чужий для місцевих дворян. А чужих туди не пускають.

— А як на все це дивиться поліція? — спитав я.

— Поліція хоче, щоб у повіті був спокій, і поки Володар лісу задоволений, спокій буде. Отже, поліція не проти договору з чудовиськом.

— А церква? Це ж поганство якесь!

— Архієпископ намагався цьому протидіяти, але зі Священного Синоду прийшов наказ не чіпати.

— Як це? Синод за чудовиськ?

— Синод за порядок. Чудовиська ж дозволяють підтримувати його в цілому повіті. Тут ніколи не було жодних заворушень! Хіба це не приклад для інших? Знаю, що до Овруча приїздила навіть комісія Синоду, яка розглядала можливість перенесення місцевого досвіду в інші повіти. Але потім уряд виступив категорично проти і схилив на свій бік государя. Володар лісу залишився тільки тут.

— Як можна знищити того Володаря лісу?

— Ніяк. — Лікар усміхнувся. — Ну, тобто можна спробувати вирубати місцеві ліси і таким чином убити його. Але вирубати ліси не вдасться, бо цьому завадять «лісні». Вони знищують усіх, хто рубає дерева без дозволу.

— А хто дає дозвіл?

— Крамський. Він Великий лісник, той, хто особисто домовляється з Володарем лісу. Крамський знає, де і скільки лісу можна узяти, щоб Володар лісу не образився. Усі, хто рубає ліс у повіті, платять Великому ліснику, — пояснив лікар. — Для чого вам усе це? І хто ви?

— Та ось зацікавився, що тут у вас коїться.

— Краще тікайте звідси, бо вас знищать. Добре, якщо просто вб’ють, але вони можуть віддати вас «лісним»! — Він затремтів і заплакав. Я відчув холод на спині і в серці. Я хотів убивати тих, хто лякав мене.

— Їх багато, тих «лісних»?

— Їх може бути скільки завгодно. Володар лісу робить їх із дерев, може настругати сотні!

— А для чого йому домовлятися, якщо він такий могутній? Міг би захопити весь повіт і наступати далі!

— Він розуміє, що не зможе воювати проти держави. Якщо сюди буде спрямовано цілі армії лісорубів, за кілька місяців усе буде винищено. «Лісні» вбиватимуть багатьох, але самі гинутимуть від гармат. На цьому все закінчиться. Тому Володар лісу тримається миру, принаймні поки йому дають забирати дівчат.

— Звідки ви це все знаєте?

— Мені розповів полковник Литвин. Він лікувався в мене після самогубства сина, — пояснив лікар.

— Самогубства сина? Не чув. Через що це сталося?

— Син учився в кадетському корпусі, потім служив в армії, трохи забув про місцеві звичаї. Коли приїхав, батько взяв його на острів, і там син пустив собі кулю у скроню. Бо не схотів прислужуватися чудовиську. Батько дуже важко переживав смерть спадкоємця. Звернувся до мене, я вів із ним бесіди і колов заспокійливе. Я вже тоді дещо знав, а під час розмов полковник розповів мені, що і як. Йому теж не подобалося, що якесь чудовисько забирає селянських дівчат, але казав, що іншого виходу немає, інакше чудовисько почне знищувати всіх. Ви з газети?

— Ні.

— А звідки?

— Байдуже. Тепер я піду. Я мовчатиму про нашу зустріч. А ви — як бажаєте. Самі знаєте, що на вас чекає, якщо вас запідозрять У зраді.

— Я мовчатиму! — пообіцяв лікар. Я не сумнівався у ньому.

Пішов, поплутав трохи вулицями, впевнився, що хвоста немає, тоді узяв візника і поїхав до божевільні. За рубль санітар провів мене до невеличкої кімнати у напівпідвальному приміщенні. Там страшенно смерділо, стояло кілька ліжок, скоріше, нар, до яких були прикуті хворі. Той, що мені був потрібний, лежав сивий під стіною і блаженно посміхався.

— Оце він, газетяр той. Зараз спокійний, тільки не треба йому гілок показувати. Навіть із мітли чи віника. Бо тоді такий концерт починає, що боронь Боже, — пояснив санітар.

— А це що? — Я показав на дивні чорні малюнки на стіні.

— А це він колись руку одну звільнив, роздер себе до крові й нею ото малював.

Я дивився. Це було схоже на сліди «лісних», які малювала та бідолашна дівчинка.

— До нього ходить хтось? — спитав я.

— Ні. Кому він такий потрібен?

Я подивився на збайдужілі очі хворого, який наче і не помічав мене. Худий, брудний, неголений.

— Дякую. — Я пішов із божевільні, присів неподалік, замислився. Воно-то на всяке наші краї багаті, але оце щоб Володар лісу і його дерев’яні слуги... Якось сумнівався я. Потім підвівся і пішов до готелю, де зупинилася Поліна. Коли прийшов, вона якраз снідала. Револьвер лежав поруч.