ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО
- Автор: Далавурак Степан, Пушик Степан
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО». Краткое содержание книги:
Запис текстів С. Далавурака, М. Івасюка, В. Бандурака та С. Пушика
ПРО ЩАСТЯ І ГОТОВІ ГРОШІ[7]
Жили собі чоловік і жінка. Мали купу дітей, а землі – два кроки перед порогом. Бідняк ходив до Пруту рибу ловити. Як зловить, то дітиська повечеряють, а як ні – води нап'ються й полягають спати. Отак і жили.
Одного разу сидів чоловік на березі річки. Коли раптом чує: дорогою йдуть двоє й сперечаються.
– Ліпше мати щастя, ніж готові гроші,- говорить один.- Коли є щастя, то не треба й розуму. Дурнем будь, а щастя май – і люди носитимуть тебе на руках.
– Е-е, мелеш дурниці! – не погоджується другий.- Щастя не понюхаєш, не помацаєш. Готові гроші – то вже діло! Маєш гроші – то маєш і щастя.
Тут уздріли бідняка на березі Пруту.
– Гов, не сварімся, а ліпше спитаймо отого рибалку. Най він нас розсудить.
Підійшли до бідняка.
– Скажи, чоловіче, що ліпше мати: щастя чи готові гроші?
Бідняк відповів:
– Не знаю, в мене щастя – як на жабі волосся, а грошей – як риби в дірявому відрі.
Незнайомці про щось шваркотіли, потім один із них сказав:
– На тобі грошей, роби з ними, що хочеш. Через рік ми прийдемо до тебе, тоді нам даси відповідь.
Взяв бідняк гроші, змотав вудку, схопив відро і побіг додому. Купив дітям хліба і до хліба, а решту грошей хотів десь сховати. Довго шукав такого місця, та не міг знайти, бо в хаті ніде нічого не було. Нарешті натрапив на. солом'яний кошик, в якому колись квочка висиджувала курчат. Засунув гроші під солому.
Взяв вудочку і пішов на рибу.
А в той час приїхав у село міняйло.
– Давай катрання, давай! – горлає щосили:-Міняю на свистала, дзеркальця і шпильки. Давай катрання!
Діти обступили свою матір:
– Виміняйте свистало…
Так насілися, що мамі шкода стало дітей. Взяла вона кошика і віддала за свистало.
Повернувся додому бідняк. Глипнув, а кошика нема.
– Де кошик, жінко?
– Я проміняла за свистало.
Чоловік спочатку гадав, що здуріє, потім спам'ятався:
– У кошику була купа грошей. Видно, що то були дурні гроші: як прийшли, так і пішли.
Через рік незнайомі стали на порозі.
– Ну, що зробив з грішми?
– Купив-им дітям буханець хліба й миску бриндзі, а решту сховав у кошик під солому. Жінка віддала кошик разом з грішми міняйлові за свистало.
Незнайомі висварилися і знову поклали перед ним купу грошей.
– Тепер будь розумнішим! Ми прийдемо через рік.
Щоб не мати шкоди, бідняк зашив гроші в капелюх. Поклав його на голову й подався на ярмарок корову купувати. А коли проходив лісом, звіявся страшний вітер. Зірвав капелюха і шпурнув хтозна-куди. Шукав його чоловік, але не знайшов. Ніби нечиста сила вхопила й понесла.
Повернувся бідняк без капелюха і з порожніми руками. Минув рік. Ті двоє – знову на порозі.
– Ану кажи, що ти зробив з грішми?
Бідняк відповів:
– Гроші – полова, пішли з вітром.
Незнайомі довго сперечалися, махали руками. Потім подарували біднякові щастя. То був файний віночок з дуже дивних квіток. Бідняк повісив його на стіні та й пішов на рибу.
У хатині гейби засяяло сонечко. Стало весело-весело. Бідняк наловив повне відро риби. Прийшов, співаючи, додому. Не міг натішитися дітьми – вони здорові, аж рум'яні. Ніби хтось їх підмінив.
З вулиці почулося:
– Давай катрання, давай! Міняю на свистала, люстерка і шпильки… Давай катрання!
– Мамо, мамо! – закричали діти.
Жінка вибігла на вулицю. Глип на фіру – солом'яний кошик! Дала міняйлові катрання й забрала назад кошика.
Чоловік мацнув, а під соломою всі гроші!
Пішов ярмаркувати. Купив нові постоли й рушницю. Відтак ходив на полювання. Одного дня йшов лісом і побачив високо орла, що ніс дивну здобич. Бідняк прицілився й бабахнув із рушниці. Орел упав коло його ніг. Чоловік очам своїм не вірив: у пазурах був капелюх, якого звіяв колись вітер з його голови! Мац – гроші на місці!
Утішився чоловік і побіг додому. Купив собі файку, а дітям нові свистала.
Навідалися ті двоє людей, що залишили йому щастя.
– Ну, як ся маєш, господарю? Служить тобі щастя?
– Го-го, зранку до вечора!
Незнайомі посиділи мовчки, потім один із них почав:
– А таки ліпше щастя, ніж готові гроші.
– Маєш рацію, як жаба хвіст,- відповів сердито другий.
І пішли собі туди, звідки і прийшли.
А бідняк ще довго жив, файку курив і не одні постоли зносив.
ПРО КИРИЛОВУ ДУШУ[8]
Біда, кажуть, не спить, бо хати не має. Вона ходить по людях. Ото зайшла і до Кирила, бідного чоловіка, що мав жінку та купу дітей. Кирило не просив її у гості – вона сама прийшла й злидні з собою привела. Розсілася біда серед хати, як квочка з курчатами, і сказала, аби той Кирило тягнув її за хвіст до гробової дошки. І він тягнув. Коли набридло, взяв торбу на плечі й подався у світ шукати гараздів. А за селом його здибав дідич.
– Куди, чоловіче? – спитав.
– У світ.
– Чого?
– Шукати щастя.
– Хіба знайдеш?
– Аякже!
– Ні! Щастя боїться жебрацької торби. Ліпше продай мені свою душу. Дам тобі все, чого тільки схочеш.
– Най буде! Дайте мені грошей на десять років.
– Згода! Через десять років прийду по твою душу. А тепер ходімо, я дам тобі грошей.
Іде Кирило й думає: «За десять років або я умру, або пана шляг трафить – і все буде в порядку».
Дідич завів його до пивниці, насипав міх грошей. Повернувся чоловік додому. Зажив, як має бути. Діти більше не голодували, не ходили по селу в лахмітті, а жінка – гейби і помолоділа.
Але дні пропливали скоро, як дараби на Пруті. Лише настане новий рік і вже, дивись, минув, ніби в долоні сплеснув.
Сумний день підходив усе ближче й ближче.
Почав чоловік думати, як має позбутися того дідича, аби живцем не лізти в гріб. Але не міг придумати.
Одного вечора прийшов якийсь жебрак проситися на ніч.
Жінка дала йому повечеряти, постелила постіль і накрила новою веріткою. Удосвіта дід устав, подякував господарям і вирушив у дальшу дорогу.
Жінка вранці замітала в хаті й побачила вузлик з мідяками.
– Ади, чоловіче! Ці гроші, відай, випали від бідного старця.
Кирило схопив ті вузлики, побіг за жебраком.
– Візьміть, ви загубили,- сказав йому, коли наздогнав.
– Аби-сь був здоровий, чесний ґаздо,- відповідає дід.- Як, віддячити тобі за доброту?
– Чим ти мені віддячиш, бідний чоловіче? Як можеш, зроби так, аби той, хто вилізе ген на оту грушу, не міг з неї злізти.
– Все буде так, як хочеш,- погодився жебрак.- Іди собі додому.
Через кілька днів навідався дідич. Веселий і улесливий – лисом підшитий, псом підбитий. Питає Кирила:
– Ну, пожив по-панськи, чоловічку? Десять років раював. Тепер ходім до мого палацу, я візьму з тебе душу.
– Що ж, раз іти, так іти,- Кирило попрощався з жінкою і дітьми, потюпав за паном.
– Коли дійшли до груші, Кирило сказав:
– Перед тим, як маю розлучитися навіки з душею, я хотів би, пане, поїсти грушок. Зачекайте трохи, я вилізу й нарву.
– Е-е, ні, ти будеш довго там сидіти. Ліпше я сам – нарву раз-два… – і пан почав швидко роззуватися.
– Най буде й так, паночку,- і Кирило ще й підсадив дідича на дерево.
Той нарвав у пазуху грушок і хотів злізати, та груша не пускала: гілляки його тиснули до стовбура, тримали, як обценьками.
– Кириле, я не можу злізти! – перепудився панище.
– Не можете, то сидіть на дереві – кукайте, як зозуля.
Кирило посміхнувся і пішов додому. А пан ще й нині сидить на груші.
ЧУДОДІЙНИЙ МОЛОТОК І РАЙСЬКЕ ЯЙЦЕ[9]
Жив собі гуцул. Мав за маєтки дві долоні. Гарував у багача Онуфрія і корчмаря Мошка. Того, що заробляв, вистачало тільки на сніданок. На обід і вечерю мусив позичати. Скоро стільки він наборгував, що не міг відробити.
7
записано в с. Ганьківцях Снятинського району від І. Гаврилюка
8
записано в с. Мишині Коломийського району від М. Ферчука
9
записано в с. Хом’яківці Снятинського району від М. Диць