Щоденник національного героя Селепка Лавочки

5 вересня 1943.

Ходив за дроти, на прохід, бо була неділя. Пішов у село. Зазирнув до хати, оглянув хазяйство. Корови й телята були вже обліковані німцями, зате не охоплено статистикою роїв мух і стад бліх. Назад повертався лісом. Бачив, як жінка збирала мухомори.

— Тепер війна, — кажу, — то гриби можна їсти. Нічого не коштують.

— Це не для їжі, пане, — каже вона, — це на продаж.

6 вересня 1943.

Був виклад. Казали нам, кого маємо любити, а кого ні. Опісля говорив наш чоловік про Україну. Казав, що ця назва походить від українців, а українці від України. У цей простий спосіб розв'язав велику наукову проблему, з якою навіть Юсько не міг собі дати ради.

8 вересня 1943.

З тим сивим старшиною я собі добре попив. Він сказав, що йдучи до Дивізії, боявся, що ми можемо думати, що він походить з дуже давніх часів, та буде нам зайвий. Пояснював мені також політичні справи. Я довідався, що існують у нас партії, до яких належали шістдесятилітні люди, а молодші навіть про це нічого це знають… Казав, що їх можна пізнати по тому, скільки "стаканчиків" витримають. Нарешті, признався щиро, що Дивізія йому перестала подобатися, бо замало п'ють, і голова є тут тільки приладом, на якому має триматися шапка. Ми почали говорити на "ти", і тоді я довідався, що це полковник Сіренко-Сірий.

9 вересня 1943.

Вчили нас про ранги. Це трудна справа. Коли скінчиться війна, закладу братство дивізійників і всі ранги позмінюємо. Буде: селепко, підселепко, надселепко, штабовий селепко, генерал-селепко. Хто умудриться й завчасу звільниться з Дивізії, буде мати титул почесного селепка. Гоноріс кавза.

16 вересня 1943.

Написав листа до Мелянії. Як личить національному героєві, я називаю її тепер Маланкою. Цікаво, чи це їй подобається? Жінка є загадкою. Хто її розв'яже, той лишиться нежонатим на все життя. Хотів би написати до тієї бльондинки з трибуни, але хто вона?

Прийшов наказ, як нам ставати в неділю. "Перед церквою — писав о. Ратушинський — сотня уставиться за церквою, а по церкві — перед церквою".

По-полудні мене повідомили з канцелярії, що віднині маю бути джурою німецького майора, бо до нього приїхала жінка.

Коли я зголосився, відразу почув, що це є авантура. Пані майорова сиділа з затисненими німецькими устами й стукотіла скоренько пальцями по столі. Це був злий знак. Майор курив люльку. Вона сказала:

— Не можу терпіти смороду твоєї люльки!

— Викинь її звідси — відповів майор, дивлячись на мене. Мені було неясно.

— Голошу слухняно, пане майоре, кого маю викинути, паню майорову, чи люльку?

Хвилину пізніше я був уже в сотні. Джурою залишався всього п'ять хвилин. Це я ствердив з годинником у руці.

Що ж, з лева розсолу не зробиш!

17 вересня 1943.

Були іспити. Мене спитав інструктор:

— Що таке війна?

Я подумав.

— Війна — кажу — це… це неабищо, пане хорунжий!

— Сідай, дурню!

Я не образився. Наполеон, приміром, ніколи не шукав мудрих людей на своїх полководців, а тільки питав: чи він має щастя? А врешті, ніхто не знає, хто мудрий, а хто дурний. Життя так побудоване, що ніщо не є ясне. Людям подобається завжди все позірне. Один, якого вважають ученим, є в суті речі дурним, інший має погану жінку, а думає, що взяв собі красуню. Був навіть такий, що з мудрости, замість горілки, напився чорнила. Я такий не є.

18 вересня 1943.

Чомусь мені та дівчина з трибуни все на думці. У зв'язку з цим, я подумав собі, що великий приріст населення вимагає більших теренів, здобування терену вимагає більше війська, щоб мати більше війська, треба дбати про приріст населення. Здуріти можна від імперіяльної політики!

Пополудні був виклад. Говорив редактор Степан Волинець з Військової Управи. Сказав, що в нас замало великих людей. Це правда. У Львові, приміром, ми не маємо ні одного пам'ятника, бо таки дійсно не родиться ні один великий чоловік. Самі малі діти.

21 вересня 1943.

Була комісія. Лікарі оглядали, потім давали застрики. Розійшлася поголоска, що деяких будуть відсилати додому. Хлоп буває як дуб, а серце маленьке. Юсько-Мовознавець дуже настрашився.

— Bcюди добре, — сказав він мені, — а дома найгірше. Просив теж, щоб я його не називав Юськом, бо це не патріотичо. А Осип — я не можу. Тож буде тепер тільки мовознавець.

Ми стояли побіч, при комісії. Він, як звичайно, худий і високий, самі кості.

— Мені шкода твоєї жінки — сказав я до нього.

— Брате, — відповів він, — коли б ти її пізнав, то було б тобі мене шкода, а не її. Коли я підійшов до лікарів, здавалося мені, що мої колінa з масла. Але страх був даремний. Мене залишили в Дивізії. Мовознавця теж.

25 вересня 1943.

Дістав від мами пакунок. В ньому три пляшки "виборової". Після вправ ми засіли до вечері. Почали споживати пакунок. Перший келишок назвали келишком слави. З келишка, тобто чарки, зробилося опісля споживання алькоголю, що, як відомо, не веде до доброго, руйнує тільки суспільну клітину, якою є родина. Ми були б забавлялися й довше, але нам не дозволили, і бійка не закінчилася. Хто кого бив, чим і в ім'я чого, цього історія не сказала і вже не скаже.

26 вересня 1943.

Сьогодні командир і підстаршини були лихі. Це або через учорашню забаву, або тому, що цілу ніч падав дощ. Від шостої години ранку ми гепали собою в баюри, вставали, бігли в коло, знову гепали, аж поле під нами висохло. Тоді пішли на обід.

Крім цього все було гаразд. Наш моральний рівень стояв твердо, бо не дозволяли виходити на довший час, а до міста було вісім кілометрів.

28 вересня 1943.

Чого вартий розум у війську? Відомо, що тут треба сильних і відважних, а не розумних. Всі знаємо, що Демостен, попавши до війська, втік, як тільки побачив ворога.

У політиці теж не треба розумних. Мовознавець казав мені, що Сократ, як тільки записався до партії, не витримав і мусів отруїтися.

Те, що мене вважають і, певне, далі вважатимуть дурним, для мене не відограє ролі. Я молодий, а молодість — краса. Хай тільки наберуся досвіду, зараз поробляться зморшки, прийде безсилля й повага.