Втомлені гори

І в те, що існує десь розова кров. Не вірю, кохана, ні в чому тобі, Що є десь на світі зірки голубі, Не вірю віднині, хоч дибки ставай, Що жінка – то свято, що жінка – то рай. Не вірю в любов я, а вірю у секс: Прийшов, розвантаживсь і весь тобі сенс. І йди собі далі, як бик в череді Й ніяких скандалів ні їй, ні тобі. Й ніяких тобі – ані тещ, ні свекрух, А стане бурчать – і її ставте в круг. Хіба не до цього веде нас прогрес? Налив стаканяку – і чухай їй прес. Невже це вершина усіх вподобань? Народе, проснись, проти себе повстань! 6.8.1969 р. ОРДЕН ПОСМЕРТНО Передав сам шеф наказ: – Журналіста на Кавказ, Непокірних всіх в Чечню – Хай спокутують фігню... Потім він залишив рубку Й запалив, як Сталін, трубку. Тут і Берія біжить: – А з Гонгадзе що робить? Ні прохання, ні погрози, Ні купить, ні залякать, Стільки там на нас крамоли, Що не можна відпускать! Шеф став думать й міркувать: – Варшавянку заказать!.. А коли в державі смеркне – Орден дать йому посмертно. 22.7.2001 р. ЛЕЖУ ПІД НЕБОМ Лежу я під небом на ліжку в кімнаті. До мене зірки зазирають патлаті. І Місяць забувсь, що сьогодні в нас піст Й сміється, як легінь, на повний свій зріст. А хмарки дрібненькі пливуть кудись геть, І в очі мені заглядають ледь-ледь, І Місяцю-батьку із різних сторін Всю ніч посилають свій ніжний уклін. Ось хмарка ледь більша вляглася під боком І видно по всьому – накинула оком, А він посміхнувсь їй: о, баюшкі-бай, Як хочеш гульнути, то інших шукай. Як гарно надворі! Яка благодать! Невже нам прийдеться цей світ залишать? Ці гори, ці зорі, моря і поля, Невже ця планета моя – не моя? Невже те, що бачу, то всього – є мить, Яка, мов комета повз нас пролетить? Невже те, що бачу, то всього – є мить, То як же, пробачте, цю мить не любить?! 31.10.2003 р. ПЕРШОПРОХОДЕЦЬ Думаю про Шевченка: Хто він? Пророк? Шайтан? Він теж піднімався першим І став над панами пан. І звідки б не дув теплий вітер, Він віє з такої душі, Що вміє любить і мислить, Що вміє писать вірші. 22.9.2001 р. СМІЯЛИСЬ БДЖОЛЯРІ Сміялись бджолярі на кутні: Рій улетів, остались трутні. 1.7.2002 р. ВОРОНИ Іду у невідомість. Туман на всі сторони. Ніби попав у невагомість. А навколо – одні ворони, ворони, ворони. Зупиняюсь і думаю: де я? А може вернутись? –Ні! – каже сила якась невідома, Йди без зупину, Однаково вистрілять в спину. І знову іду у невідомість, І знову попав у невагомість, І знову туман на всі сторони, І знову каркають ворони, А може то їхні останні вже стогони? Нехай краще стріляють у спину, Аніж на колінах загину. Смерть не найгірше. Гірше, коли помирають вірші, Прострелені в потилицю часом. Пити. Хочу пити. Амінь... 18.10.1992 р. РОБІТНИЧИЙ КЛАС Робочий клас мовчить, мов вимер, Ніби його і не було. А хто ж тоді зробив це місто, Побудував оце село? Хто збудував КАМАЗ, Магнітку, Пустив у Космос кораблі? Хто взимку мерз і жаривсь влітку, Ходив з волами по ріллі? То де ж дівався він сьогодні, Коли іде такий грабіж? Мабуть, не зовсім ще голодний, Коли не взяв у руки ніж?! 2.7.1992 р. МІЙ КОМП’ЮТЕР Мій комп’ютер, відчуваю, Вже пора в ремонт здавать: Стали з пам’яттю проблеми, Мікросхеми барахлять. Одним словом, що казати, У душі – нестерпний крик, Моїй фірмі – мені тобто – Наближається гаплик. 26.9.2001 р. ДЕРЖАВНА ТАЄМНИЦЯ Шеф робочих позвільняв Й тут же цех в оренду здав, І тепер Григорій Кий Став ого який крутий! Роздає всім милості – Все "по справедливості"... Хто був ближче до корита – В того всього є досита, А навіщо честь бандиту, Якщо вже схватив корито? – Де ж ти грошей стільки взяв? – У аренду совість здав. Щоб ніхто не заглядав – Шеф паркан побудував,