Втомлені гори

Безідейні, непрактичні, Для людей всіх будуть хламом, Які змиються ураном. І ота уявна слава – Книгомазная забава Без зупинки і жалю Полетить у пропасть злу. Ой, ти, хмелю, ти, поете, Про які ти мовиш злети, Ти скоріше виліковуйсь, Й загостри сильніше голос. І пиши як у натурі Веселяться люди хмурі, Й потім голосно сміються, Й шо дурні – не заїкнуться. Отак і я почав свій вірш, Згадав про віршомазів, Та я хотів в вірші своїм Сказать скількись абзаців; Як в час, грабуючи себе, Здоров’я не жалієш, Живеш у світі для людей, І це ти розумієш; Та замість того, аби нам Віддать належну шану – За кров пролиту в боротьбі – Тикнеш, як шарлатану Під серце фінського ножа Окропленого кров’ю, Холодного, немов вужа, Гартованого бронню. Та дім, який побудував Стоїть він і понині, Про нього я писав вірші Як там жили, мов свині. В кімнаті повно нас було, Жили ми як уміли, Проте, не скаржився ніхто, Бо всі вогнем горіли. А потім осінь, холода, Уже й зима настала, Але тепла в нім не було, Тому й душа кричала. Та ми старались, як могли, Але не ми виною, Що із весни до осені Всміхався дім одною Стіною, що старались ми Закінчить в стислі строки. А хіба тільки він один, Які наші пророки Мололи в строк побудувать, А розчину й бетону Не поспішали доставлять І завершать газони. І хто ж причиною того? Звичайно, ми зостались, Як ми з образою для нас Самі не здогадались? Можливо винен бригадир?– Хіба у ньому сила, Якщо бухгалтер і касир Побриються й без мила? Можливо главбудінженер Залишиться виною, Що застарівший "Піонер" Стояв з слабенькою стрілою? Можливо, спритний комірник, Ключів що носить в’язку, Можливо, хитрий поставщик, Що має з першим зв’язку? Говорять – ні! То як мені В ділах цих розібратись, Щоб більш ніколи у житті До них не повертатись? І от в зарплату чи в аванс Прийдеш, було, до каси, Говорять: –Був хороший шанс, Та мало вкладеної маси. Та хто ж нарешті винен в цім? Звичайно, ми зостались, Як ми з образою для нас Самі не здогадались?! 2.3.1959 р. ВОВЧА ЗГРАЯ Заліз і я у вовчу зграю, Але по-їхньому не граю. 8.1.1989 р. СЕРЦЕ ПЕРЕГРІТЕ Я люблю дивитись людям прямо в очі, Особливо в ніжні голубі дівочі. І мені здається, серце перегріте От-от запалає і почне горіти! А як загориться – все згорить навкруги, Так що пам’ятайте ви про це, подруги. 18.5.1961 р. В. КАРПАЧОВІЙ – Як же так? – до Президента Мовить Карпачова,– Ви загляньте у в’язницю, Які там умови? Треба винести параші, З вікон грати познімать, Адже там всі хлопці наші, Ми ж Європа, так сказать. Ну а я собі подумав: "Й телевізор треба дать, Ще й прислати проституток, Щоб було кого... кохать". Ходить, стогне Карпачова, Але це усе до слова, Щоб всім в’язням України Персонально всім каміни. Бо як їм це не дадуть, То в Європу не візьмуть. Адже в’язень – теж людина, Хоч убив він Онесима, Бабу Катю згвалтував, Як брела та через став. З ким такого не буває, Як гарненько випиває? Бо якби самі давали, То хіба ж їх гвалтували? Тож і їх судити треба, Щоб не корчили дур з себе. Треба мати й співчуття, Коли капає з кінця. Раптом й нас по волі неба Дід Лук’ян гукне до себе 8.6.2006 р. НОВА ЕПОХА Недосконалий наший світ, Кожен гребе, що тільки може, І швидше руку відірве Він ту, що комусь допоможе. Всі стали менше говорить, До нас прийшла нова епоха, Стали здоровими всі вмить, І головне, що вірить в Бога. Навіть антихристи, і ті Стали ходить до церкви, в храми – Які не можуть відрізнить Простий верстат від пилорами. Нічого божого нема, Хіба лише подібність божа, І розвелось того лайна – Що й обійти не кожний зможе! 13.9.2001 р.