«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— Де вона у нього? Він її давно прикрив імпортним халатом.
Сідалковський зачиняв двері, але на електродзвінок тисли з новою силою.
— Вам що: хліба і видовищ?
— Чому в під'їзді не прибрано?
— Ви помилились номером. Двірник навпроти. Я ж нещасний соціолог,— посміхався великодушно Сідалковський і більше на дзвінки не реагував.
Цього разу дзвінок видзвонював якось не так: спокійно, урівноважено, благально. Сідалковський неохоче піднявся з тахти, накинув на себе свій східний халат, куплений на товчку в Одесі. Халат у нього був настільки екзотичний, що в добрі старі часи до винайдення компаса й карти по його зорях над мінаретами можна було легко орієнтуватися усім мореплавцям. У цьому халаті Сідалковський теж подобався сам собі, але перед тим, як вийти, він ще й натягав свої імпортні шкарпетки, бо за натурою був делікатновимогливий і босим виходити соромився. Ноги всував у яскраві, як балдахін, індійські капці з вітчизняною підошвою, підбитою на Подолі, ще раз крадькома кидав погляд у дзеркало, ніби питаючи двійника: «Ну, як?» Той ствердно кивав головою. Це робилося майстерно і швидко. Принаймні швидше, ніж ми цей момент описали...
На порозі стояла Ія. Сідалковський, як він казав, позитивно розчарувався і в ту ж мить немов переродився, входячи в свою роль, над якою нібито працював усе своє життя: розпростер обійми, підхопив Ію на руки і закружляв з нею по кімнаті.
— Тисяча й одна ніч! Кого я бачу!
— Божевільний! — сміялася щаслива Ія, міцно обіймаючи його за шию.
Він підносив її до єдиного крісла і садовив, але так, щоб не всі жіночі принади потонули у ньому.
— Я тобі придбала німецький гарнітур,— мовила Ія, запалюючи цигарку.
— У людини повинно бути все прекрасним: коханка, одяг, почерк і, звичайно, гарнітур. Але тільки не німецький...
— Чому?
— У людини повинно бути все гарне: одяг, манери,— повторив він.— Але я від гарнітуру відмовляюсь. Я не прихильник модерну. Я люблю примхливість форм і декоративну пишність. Червоне дерево в стилі ампір за п'ятнадцять карбованців на Бессарабці. Ось мій ідеал...
Ія по-жіночому мовчала, покусуючи губи і злизуючи з них перламутрову помаду.
— А я так хотіла тобі зробити приємність,— високо піднімаючи бюст, нарешті важко зітхнула.
— Найбільша для мене приємність — твоя присутність у моїй квартирі. Моя кімната без тебе — як бібліотека без книг,— походжав з кутка в куток Сідалковський.— Співаючі меридіани,— похитав головою, маючи на увазі паркет під ногами, що час від часу поскрипував і пищав.— Як там матуся Карапет?
— Нічого. Мама тішиться. Записалася у парашутний гурток і вже зробила три пробних стрибки.
— Привітай її з першим успіхом. Вона що, готується до великих змагань?
— Не знаю, хтось їй сказав, що після кожного стрибка можна втратити два з половиною кілограми...
— Розчаруй її. Тільки після першого,— упевнено мовив Сідалковський, хоч сам у цьому певний не був.— Ти краще порадь мамочці... можеш від мого імені, якщо воно ще не стерлося в її вдячній пам'яті, інший спосіб. За допомогою скакалки і кожуха. Кожухи — це тепер модно.
— Як це? — запитала Ія.
— Дуже просто: одягається кожух, береться в руки скакалка, засікається час і — за роботу. Дві години стрибків— два кілограми живої ваги. І не треба забиратися до бога, щоб потім звідти, без усякої гарантії, шугати каменем униз. Тут ризику ніякого. Хіба що штукатурка у сусіда полетить. Але в мамочки знизу, здається, тільки комора і спортінвентар. Хто у неї тепер на квартирі?
— Якийсь музикант із ресторану. Дуже гладкий, а сам любить худих...
— Нічого дивного: у людини сидячо-стояча робота. Він же не з похоронного бюро, де треба час від часу прогулюватися,— Сідалковський підвівся і подав Ії попільничку.— Ох, і жінки! Хто ж вас так розуміє, як я? — запитав Сідалковський, дивлячись на себе в дзеркало так, ніби в кімнаті вже нікого не було.
— А ти вважаєш, що ти розумієш жінок? — запитала Ія.
— Принаймні краще, ніж Бекона Роджерса чи Сенеку Луція,— посміхнувся Сідалковський.
Він прекрасно розумів, куди Ія хилить. Адже Сідалковський став для неї задачкою, і це його тішило чи не найбільше. Після тієї першої зустрічі він поводився так, що молода й красива жінка не могла нічого зрозуміти. Він постійно нагрівав її теплом своїх слів, але після цього раптово охолоджувався і знічев'я лягав на дивані, мружачи від задоволення очі.
— Сідалковський,— цікавилась у такі хвилини Ія,— хто ти такий?
— Мене про це вже питали. Поки що відповіді я не знайшов.— Він ішов на кухню і звідти гукав: — Хочеш гарячої кави? По-європейськи! Цукор скінчився. Чим менше солодощів, тим більше гіркоти.