«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— А розмір? Який розмір фотографій?
— Тринадцять на вісімнадцять, якщо є, і на весь зріст. Адже вашу Єву не всі у «Фіндіпоші» бачили?..
Адам вийшов. Сідалковський хотів був залишитися в кабінеті, але, почувши у коридорі шум, вийшов і собі. Виявилося, що з далеких північних мандрів приїхав Даромир Чигиренко-Рєпнінський. Біля його майстерні зібрався натовп. Чигиренко стояв у позі Брюллова і щось гаряче розповідав. Від нього віяло північними вітрами, солоною таранею і нічним багаттям на березі моря. Чигиренко-Рєпнінський, нарешті, закінчив свою картину і виставив її на суд. Він жваво щось пояснював Ховрашкевичу, а той весь час перебивав:
— То ти мене, Даромире, послухай. Тут треба, я тобі скажу, так...
Даромир, що заріс більше, ніж це було можливо, кивав головою і тут же на ходу домальовував останні деталі, що були ще свіжі, як фарба. Пензель у Даромировій руці поводив себе так, наче ним стирають порох чи павутину.
Фіндіпошівці розглядали картину, але кожний чомусь від неї відступав, намагаючись заховатися за спиною товариша. Нещадим нічого не зрозумів, але коли підійшов ближче, зробив те ж саме. Він глянув на новий шедевр Даромира — і йому стало ніяково за своє взуття. Тепер він зрозумів усе. Один Сідалковський стояв попереду них і сприймав естетичну вартість картини з олімпійським спокоєм. За своє взуття йому червоніти не доводилося...
Чигиренко-Рєпнінський з погордою оглядав своїх цінителів, які стояли принишклі і зовсім маленькі на її тлі. Тільки Зося дивилася на неї з висоти, і то недовго, бо негайно пішла, так і не зрозумівши захоплення фіндіпошівців.
— Ради таких черевиків варто жити,— мовив Сідалковський.— Гарне взуття. Як дитинство в спогадах.
Ховрашкевич неприязно стрельнув на нього з-під своїх кошлатих брів і замислився, підшукуючи якусь мудру фразу. Він, безперечно, знав усе і розумівся навіть на картинах Чигиренко-Рєпнінського. Але його на полотні зацікавило не взуття, а те, чому червоніє черешня, коли достигає. Це явище не вміщувалося в теорію імпресіонізму, і він ретельно шукав інших пояснень.
Нарешті Ховрашкевич таки знайшов його і розпочав пояснювати:
— То я вам скажу так...
— Де б його собі таку роботу знайти? — раптом розкололась стеля, і всі обернулися, глянувши на Стратона Стратоновича, що наближався до них, як МАЗ.— М-м-мда-а-а! Тільки поприходили! Не встигли місця нагріти! Уже патякають! Зранку! Умитися треба! Ну й роботка ж! А у відрядження їхати нікому! Руки тремтять! Хто ж попит вивчати буде? Бухгалтерá!
Усі мовчки почали розходитися. Один Ховрашкевич дозволив собі залишитися і сказати:
— От Стратон Стратонович вам пояснить, що й до чого...
— Розмазня,— кинув Стратон Стратонович і пішов далі по коридору з виглядом криголама, перед яким розламуються айсберги.— Маргарито Ізотівно, хто питатиме, я в Києві. На симпозіумі!
Усі полегшено зітхнули і поспішили до Маргарити Ізотівни дізнатися, чи не збирається на симпозіум ще й Арій Федорович.
Даромир, як завжди, сідав у приймальні навпроти Зосі, брав аркуш цупкого паперу і фломастером накидав перші штрихи до майбутньої картини. Зосі він пояснював, що таке імпресіонізм, абстракціонізм, модерн.
— А до якої течії ви належите, Даромире? — цікавилась Зося, а Маргарита Ізотівна несподівано гнівалась.
— У мене модерн тісно переплітається із абстракціонізмом.
Останнє слово страшенно негативно діяло на Дульченко. Вона на нього реагувала, як індичка на червоний кашкет чергового по вокзалу, мінялася на обличчі й зауважувала:
— І не совісно вам так говорити молодій дівчині? Як у вас язик не стане поперек горла?
Які асоціації у неї викликало слово «абстракціонізм» — навіть Ховрашкевич не міг здогадатися. Даромир піднімався, знизував широкими, як шафа, плечима і виходив геть.
— Що ця баба розуміється на мистецтві,— заочно лаявся він.
А Маргарита Ізотівна тим часом сідала на свого улюбленого коника і навчала Зосю:
— Зосенько! Красунечко ви моя! Не вірте жодному чоловікові на світі. Усі вони брехуни і шарлатани. У мене є досвід, повірте мені. Думаєте, цей бородач кращий? Ви вірите його листам? Він же десь на Півночі шлявся. Думаєте, йому картина була потрібна? До жінки їздив.
— Він же неодружений,— заперечувала Зося.
— Усі вони неодружені. А як тільки візьме вас, виявляється, аж на двох аліменти платить. Візьміть цього... Нашого красеня... Сідалковського.
Зося раптово спалахувала і заплющувала очі, що покривалися тендітними, рожевими, з синіми прожилками повіками, котрі скидалися на великі пелюстки ранкової незабудки.
— Його ошукали,— захищала Сідалковського Зося.