«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
— А ви напишіть: «Ніхто»! Просто ніхто. Сідалковський і все,— цілком серйозно промовила Ія.
Він був надто високої думки про себе, щоб у цих словах помітити іронію. Тому так само серйозно відповів:
— Для людей цього мало. Вони повинні знати. Хай хоч фальшиве, але конкретне. А може, написати: «Сідалковський-адвокат»? Але кому тепер адвокати потрібні?
— Це не підходить,— сказала Ія.
— А стоматолог?
— А якщо у когось розболяться зуби? Що ви тоді робитимете? Вже краще й справді адвокат.
— Але адвокати ще людям потрібні.
— Ви так гадаєте? А чому вам все-таки не написати, ким ви є насправді?
— Ви з мене смієтесь. Не можу ж я написати: «Сідалковський— секретар-референт «Фіндіпошу», як це часто пишуть на цвинтарних пам'ятниках: «Тут похований кандидат наук»... Ні, Іє. Я люблю жарти, але треба, щоб вони хоч трохи нагадували щось реальне.
— Напишіть: тут живе музикант...
— У нашому дворі всі діти вчаться на Бетховенів, Чайковських і Лисенків. Я не хочу ризикувати,— похитав головою Сідалковський.
— Напишіть, зрештою, що артист!
— Краще, але дівчатка люблять автографи.
— Футболіст? — вгадувала Ія голосом школярки, якій сподобалася нова гра.
— Модна професія, але, — Сідалковський склав носовичок учетверо.— Але я віддаю перевагу не ногам, а інтелекту!
— Тоді філософ! Ви ж філософ, Сідалковський. Чому б вам і справді на дверях не почепити таблички: «Сідалковський-філософ». Це, по-моєму, теж ні до чого не зобов'язує.
— Не беріть мене на котурни, Іє. Кості кинуто! Свистать усіх нагору! — він акуратно і так красиво вивів на папірці своє прізвище, що Ія полюбила його ще більше.— Але у мене до вас невеличке прохання: цю записочку граверу подайте, будь ласка, ви...
— Вона так гарно написана, що за неї нема чого соромитися. Чому б вам цього не зробити самому?
— Мені, Іє, незакінчена вища освіта не дозволяє.
— Гаразд,— посміхнулася вона і раптом поцілувала Сідалковського в щоку.— 3 вами, Сідалковський, легко і в той же час так важко...
— Не перебільшуйте. А тепер уперед! — Він підставив Ії лікоть.
Гравер, віком не старший за Сідалковського, мовчки взяв текст, прочитав як майстер, що робить написи на пам'ятниках, і з олімпійським спокоєм почав виводити такі гарні літери, що Сідалковський не стримався і підійшов ближче, заздрісно дивлячись на золоті букви, які з'являлися на срібній табличці, наче перші сліди на першому снігу. Посмішки у майстра він не помітив. Навіть у кутику губ.
— Гм,— мугикнув Сідалковський, немов наслідував Ковбика, коли нічого не розумів.
— От і все,— защебетала Ія, розрахувавшись,— товаришу філософ.
— Він так нічого й не сказав?
— А що він мав казати? — здивувалася вона, довірливо заглядаючи йому в очі.
Сідалковський мовчки обняв її за плечі й з універмагу повів у «Грот», де готували каву-глясе з присмаком суниць чернігівського лісу.
РОЗДІЛ IV,
в якому розповідається про понеділок — важкий день, нових Магелланів, кругосвітні подорожі, новоспечений шедевр Чигиренка-Рєпнінського, теорію імпресіонізму і, звичайно, аліменти
«Понеділок — важкий день навіть для Адама»,— подумав Сідалковський, дивлячись на розпухлий ніс касира «Фіндіпошу» Баронецького-Кухлика, що нерішуче переступив поріг кабінету.
— Що у вас, Адаме? — запитав Сідалковський батьківським тоном, бо, як знаємо, мав уже на це право.
Адам у відповідь тільки шморгнув набряклим носом — чи то від сліз, чи то від перепою.
— Все ясно,— зрозумів Сідалковський.— Почалося справжнє сімейне життя. Плід з дерева пізнання і зла ви з Євою вже з'їли, і тепер Єва хоче на волю, туди, «де парус одинокий в тумані моря біля Ялти».
— Я приніс вам заяву. Вона пізно повертається додому. Буває, взагалі не ночує дома. Каже, що я їй набрид, як гірка редька.
— Перебільшує,— проказав Сідалковський і показав Адамові на стілець.— Я думаю, ви для Єви були засолодким.
— Навіть по імені мене не називає,— поскаржився Адам і поглянув на Сідалковського з надією.
Сідалковський сів на краєчок стола і, прибравши свою улюблену позу, розпочав, навіть не глянувши на подану Адамом заяву.
— Жінка — це кімнатна квітка, Адаме. Вона любить затишок, сонце і нормальну температуру. Коли ж цього нема — вона в'яне за кращим, ніж ви, садівником.
— Але я створив їй такі умови,— розвів руками Адам.
— Мабуть, перегріли. Додаткове тепло і підживлення призводить до додаткових паростків,— відповів Сідалковський.— А може, вона посіяна не на тому грунті? Ваша Єва, Адаме, очевидно, не дуже декоративна. До життя у затишній кімнаті вона не пристосована. Тим більше, на шістнадцятому поверсі. Може, вона — як гератекорпус аренаріус? — Сідалковський зіскочив зі столу. Адам здивовано глянув на нього і нічого не зрозумів.— Гератекорпус аренаріус — це по-нашому перекотиполе. Такій рослині потрібний степ і вітри, коріння вони глибоко не пускають. Навіть у Києві.