«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Він підносив їй у чашці каву, що парувала, як і Ія, і не ховаючи посмішки, запитував:
— А як ти вважаєш? Хто я?
— Мені важко розібратися... Фрукт! — Вона стенала своїми по-жіночому звабливими плечима.
— Не фрукт, а продукт, Іє...— Він не встиг закінчити — його урвав електродзвінок.
Сідалковський відчинив.
— Слухай, ти,— пропитим голосом промовила до нього неголена пика і дихнула горілчаним перегаром.— Чому немає гарячої води? Електробритвою я голитися не можу.
— Батя,— промовив Сідалковський не своїм голосом.— Вам найкраще бороду обсмалювати. Це по-перше, а по-друге — зверніться до двірника. А прокурор вам у цій справі не допоможе.— І, розмахнувшись дверима, додав: — Квартира навпроти...
Ія не стрималась і засміялась.
— Чорт забирай!— вилаявся Євграф.— Негайно одягаюсь і йду замовляти табличку. Іє, ви зі мною?
— А для чого я вам?
— Іє,— Сідалковський зупинився посеред кімнати.— Ви прекрасно знаєте: я не можу без вас. Ви моє натхнення, ви моя любов, але я не поет.
— Не брешіть, Сідалковський,— вона теж перейшла на «ви».— Ви нікого не любите, крім себе. Я не розумію вас, Сідалковський. Чого ви хочете від життя?
— А життя розуміє, чого воно хоче від мене?
— Чому ви думаєте, що ви не такий, як усі?
— А ви думаєте не так?
Вона не сказала ні слова.
— Так ви йдете до гравера чи ні? — гукнув з кухні, переодягаючись, Сідалковський.
— Для чого ви питаєте, Сідалковський? Ви самі чудово знаєте, що я у вас давно як піддослідний кролик. Ви зі мною робите все, що хочете. Але тільки не те, чого хотіла б я. Знаєте, я вас інколи страшенно ненавиджу... Ненавиджу тією чорною ненавистю, на яку здатна лише жінка!
— То від любові,— Сідалковський торжествував і несподівано відчув, що під ним провалюється паркет, а сам він підноситься до небес. На сьоме чи й восьме небо.— Іє, не говоріть так, а то я заплачу.
— Ви не заплачете. Ви жорстокий! Я від вас нічого не вимагаю. Але я жінка, Сідалковський, і ви не маєте права проводити на мені якісь незрозумілі психологічні експерименти. Ви що, дисертацію про жінок пишете?
— Надіє,— промовив несподівано він, і від цього імені їй раптом стало добре і затишно.— Надіє,— ніжно обнімаючи її за плечі, повторив.— Ви ж знаєте, все це не так. Ви теж не та, за кого себе видаєте. І я не такий. А візьміть нашу контору. Немає жодної людини, яка б не мала свого запасного, я б сказав, резервного прізвиська: Тихолаз, Кажан, Анахорет, Мадам Баронецький, Королева Марго, Тато Карло, Колістрат...
— А як вас прозвали, Сідалковський? — перебила його Ія.
— Аристократом... Ковбик нарік. Так і сказав: «Аристократ із Вапнярки».
— А воно вам личить. Ніби доповнює вас...
— Нас усіх щось доповнює і характеризує. Та й ми ще себе удосконалюємо. Принаймні нам так здається. Але що вдієш: така вічна тяга до вдосконалення форм. Від гіршого до красивого. Один замість того, щоб залишатися самим собою, підбріхує,— Сідалковський про себе не сказав ні слова.— Інший, щоб здатися вищим в очах ближніх, натягує на себе маску та так і йде з нею по життю, часто виконуючи роль, яка йому не належить. Одним дають прізвища, другі змінюють їх самі. Коли Баронецький у прізвищі другу літеру «а» заокруглив на «о», він став уже не Баранецьким, а Баронецьким. Бачте, що інколи з людиною робить одна малесенька паличка: прізвище ваше уже походить не від барана (ovis), а від барона. Карло Іванович з літери «п» зробив «л»,— і вийшов не Карпо, як був раніше, а Карло. Одні це роблять для благозвуччя, другі — щоб самому собі здатися кращим...
— Ви філософ, Сідалковський.
— Ні, я тільки дружу з філософами,— не без гордості він показав на полички.— Але досить психоаналізів. Природа не терпить порожнечі. Коли одне щось скорочується, то друге видовжується...
«Ти маєш рацію,— погодився з Сідалковським його двійник.— Ти був Євграф Сідалко, а тепер — ти граф Сідалковський, аристократ із Вапнярки».
«Тільки без єхидства,— промовив до нього Сідалковський.— Я цього не люблю».
— Іє,— звернувся він до Надії, як перше.— А що б ото мені на дверях написати? Яку табличку повісити?
— А ви так і не хочете мені відповісти? Не хочете сказати, хто ви насправді, Сідалковський? — Вона наче й не чула його запитання, підвелась, підійшла до дзеркала і непомітно витерла сльозу, що залишала на її щоці ледь помітну борозенку.
— Ніхто. Я справді «ніхто». Я не жартую. Я вам кажу правду, в яку ви, Іє, мало вірите. Як усі жінки. Вам швидше хочеться красивої брехні,— Сідалковський зняв з вішалки краватку і розстебнув комірець. Ія мовчала. — Краще підкажіть, що я повинен написати та табличці.
— А що ви повинні написати?
— Я хочу почепити табличку на дверях: «Є. М. Сідалковський». Але хто? Хто такий Сідалковський? Двірник, сторож, піаніст, негідник, покидьок чи людина з красивим почерком і такими ж манерами?