Квіти в легендах і переказах

Якщо коротко, то ось і вся роль маку — красивої квітки. Але незмірно більше значення його як рослини, що має снодійні властивості. Таким він виступає і в народних повір'ях та обрядах.

Уже сама його латинська назва «papaver», що означає у перекладі справжня (vera) дитяча кашка (papa) (звідси, можливо, й походить часто вживане- дітьми й дорослими стосовно дітей слово папа, хліб), — засвідчує знайомство наших пращурів з основною властивістю маку. Оскільки у давнину вже побутував звичай, котрий, на жаль, і в нас іще не забутий старими нянями і деякими годувальницями — присипляти неспокійних маленьких дітей з допомогою маку.

Про те, наскільки цей спосіб заспокоєння шкідливий,— нічого й казати, і кожна любляча мати повинна стежити, щоб ніхто не смів цього робити, інакше дитина може перетворитися на ідіота чи в неї виникне тремтіння суглобів або ж параліч. В Англії, в Суссексі, був випадок, коли годувальниця, маючи намір заспокоїти дитину, яка не давала їй спати вночі, дала їй стільки макового сиропу, що бідний малюк потім так і не прокинувся, незважаючи на всі зусилля лікарів.

Колись, звичайно, про згубну дію макових зерен і не підозрювали, а вбачали в цій рослині лише благодійний, посланий Провидінням засіб, що видно із поетичної легенди середньовіччя.

«Це відбувалось першої весни,— оповідає легенда про походження маку.— Тієї весни, коли Господь творив і рослини, й тварин. За Його велінням виникали квітка за квіткою, істота за істотою. Вся земля була вже покрита й заселена ними. Всюди панували радість і злагода. Тварини й люди жили поряд одне з одним у цілковитому мирі, і люди жили одне з одним мирно — з ранку й до вечора тільки й раділа душа.

Одна лиш істота не поділяла загальної радості й сумно бродила по молодій землі — то була ніч. І тому була така сумна, що кожне мало друга або подругу, лише вона — самотою. До того ж ніч відчувала, що вона — єдина, до кого всі інші наближуються неохоче, бо хоч як намагалася з допомогою зірок, жуків-світляків розсіяти свій глибокий морок,— усе ж таки ховала від очей земних створінь аж надто багато чарівного й тим самим відштовхувала їх од себе. І коли сонце сходило на небі, осяваючи чудесним промінням усе суще на землі, викликаючи загальне захоплення й радість,— ніч ще важче відчувала свою самотність.

Добра й велелюбна від природи, вона шукала взаємності у своїх почуттях і, не знаходячи її, ховала обличчя за густою вуаллю й проливала на самоті гіркі сльози.

Те горе, нарешті, помітили квіти й усіляко намагались розрадити її. Але яку втіху могли запропонувати, крім своїх чудесних барв та п'янкого запаху? І ось чимало з них перестали пахнути вдень і лиш уночі можна було відчути їхній запах. І хоч ця втіха була, звичайно, мізерною, проте ніч уже почувалася не такою самотньою: хтось намагався допомогти їй у жахливому горі.