Квіти в легендах і переказах

Сон помітив цю переміну у своїх дітях й хотів був прогнати їх від себе, але брати й сестри заступилися за них: «Залиш нам наших братів і сестер — вони не такі вже й погані, ми обіцяємо тобі спільними силами виправляти їх, як тільки вони збиватимуться з вірного шляху».

Батько погодився на прохання своїх добрих дітей, і таким чином в їхньому товаристві залишились і важкі, похмурі сновидіння, котрі, одначе, як показує досвід, майже завжди тримаються злих людей, ті немовби приваблюють їх до себе.

Тим часом людство ставало все гірше й гірше, а життя його — важче й важче.

Якось один із зовсім зіпсованих людей лежав чудової ночі на лузі серед п'янких запахів. Мрійливі сни підступилися до нього, але гріхи не давали забутись. В душі його зародилась страшна думка — убити рідного брата. Марно бризкав на нього сон заспокійливими краплями, марно навіював своїм чарівним жезлом барвисті картини мрій, нещасний все далі й далі виходив з-під їхнього благодійного впливу. Тоді сон відкликав своїх дітей і сказав: «Якщо так, то відлетіть од нього, діти. Він не вартий ваших дарунків!» І вони відлетіли.

Але така небувала невдача дуже роздратувала сон, і, відлетівши далеко од людини, яка не підкорилася йому, він довго не міг заспокоїтись. Особливо ж не міг пробачити своєму чарівному жезлові безсилля і в гніві увіткнув його в землю. А тим часом солодкі мрії, що постійно кружляли навколо нього, пустуючи, обвішали той жезл легкими барвистими видивами. Саме їх сон хотів навіяти нещасному, а той не сприйняв, відштовхнув...

Усе це бачила ніч. Вона зрозуміла помилку сну і, зглянувшись над ні в чому не винним жезлом, вчинила так, що він пустив коріння. І жезл, зберігши у собі силу, яка викликає сон, зазеленів і перетворився на рослину, а солодкі мрії, його дарунки,— на красиве, різноманітно вирізьблене листя. То виріс мак».

Зовсім інакше розповідає легенду про походження маку у своїх казках Паоло Мантегацца. На його думку, усе було так...

«Одного разу Господа зійшов на землю, щоби дізнатися, чи задоволена вона тим життям, яке Він колись насадив на ній? Чи немає серед тих, хто живе на ній, ображених? Земля зустріла Його з радістю, але звернула Його увагу на кілька явищ, що засмучують і рослини, і тварин: по-перше, це необхідність поїдати один одного, внаслідок чого вся земля — немовби величезна різниця, де травоїдні пожирають рослини, м'ясоїдні — травоїдних, а людина — усіх і вся, будучи, у свою чергу, знищувана, ніби у насміх, найдрібнішими з усіх істот — мікробами; по-друге, це смерть, яка безжалісно знищує на землі все найдорожче, руйнує найдивовижніші плани, віднімає щастя вищої із створеної Ним на землі істот — людини, котра, попри дарований високий розум, прирівнюється до найнижчих, бездуховних, позбавлених почуттів створінь, і нарешті, третє — найжахливіше — незліченні страждання й страшне горе, що розсіяні повсюди на землі.

— На одного веселого й задоволеного,— мовила земля,— сотні нещасних. У відповідь на один тріумф — сотні ридань. У стражданнях з'являється людина на світ, у стражданнях, оточена засмученими й плачучими, помирає. Та й ті нечисленні, хто може вважати себе щасливим, п'ючи повну чашу радощів, знаходять у ній страх перед смертю, а страх — хіба не те саме страждання?