Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
1940
Луна від кроків. Темно. Гулко. Неначе жив я тут раніш...
В середньовічних цих провулках перед і мною ти стоїш.
У тому ж платтячку, що знаю я в нім тебе вже стільки літ...
Як передать журбу безкраю, що закувала серце в лід!
Нас розлучили синь дороги, між нами даль і море хмар.
Як передать мою тривогу і серця бідного пожар?
Скажи, сестра моя крилата, яких знайти від болю чар, і як у серці поєднати розлуки лід, любови жар!
1939
Ні, не кажи, що ти вродлива, що ти струнка і молода.
Твоя краса, мов час, мінлива, спливе, як по весні вода,
що голубим Дніпром гуркоче, як це не раз уже було. Настане час, зів’януть очі, і зморшки вкриють це чоло.
Не будеш ти тоді такою, бо наші дні такі малі.
І старість хмурою рукою нахилить стан твій до землі.
Це так, це буде неодмінно, як те, що вже старію я. Красою іншою повинна сіяти молодість твоя.
І хай тоді сивіють брови, і кров у жилах погаса.
Краса душі, краса любови — найвища на землі краса.
1939
Осінь. Вечора огні.
Синь і синь навколо, сиротливе вдалині перекотиполе.
То зачепиться, то знов лине, як зітхання.
Так і ти, моя любов, — на стерні страждання.
1939
В осінній багряній діброві ми йшли по стежках золотих, і неба моря сапфірові в очах відбивались твоїх.
Неначе нікого на світі, так синьо і порожньо скрізь...
0 вії, широко розкриті,
1 хусточка, мокра од сліз!..
1939
* * *
Не стелись, барвінку, не стелись низенько, бо мене на горе породила ненька.
Упаду землі я на холодні груди, — любая не любить і любить не буде.
В небі місяць лине, одцвітає вечір, в лузі на калині соловей щебече.
Годі тобі, любий, щебетати дзвінко,
ви не лийтесь, сльози, не стелись, барвінку!
1939
Заснуло сонце в павутинні, немов дитя, між віт густих. Очей твоїх криниці сині відбили тьму очей моїх.
Прозоро й легко так над нами і в нас... О щастя вічна мить! А літо бабине стежками за нами тепло шарудить,
мов шамотить. “Усе — омана: і ви, й цей сад, і я сама.
Всіх нас, як смерті час настане, покриє саваном зима.
В землі зотліють ваші жили, і губи ці, що щастя п’ють, — і ці стежки, де ви ходили, холодним снігом зацвітуть...”
“Нехай і так, — шепнуло серце. — Та поки б’ється в жилах кров, із небуттям у вічнім герці нас все вперед веде любов!”
1939
* * *
Ти, як страшний магніт, і дівчина, і жінка, раба і володар, моя і не моя.
Для тебе я, немов залізна порошинка, не можу одірвать себе від тебе я.
Любов, краса віків! Чудні твої закони. Нікому не збагнуть страшних глибин твоїх. Ось підійшла вона, — і зір у зорі тоне, і горло сухо рве хрипкий бажання сміх...
А перед цим, за мить, я кляв її за муки, за те, що серце рве цей синьоокий крук... Чому ж зітхаю я, так глибоко і глухо, не в силі розімкнуть жагучих, скорбних рук?
1940
У вбранні зеленім ти пройшла повз мене, глянула — й шалено зашуміла кров...
І до тебе, мила, серце полетіло, розказать несміло про мою любов.
1 з години тої, у життя прибої, стежкою одною ми йдемо давно.
Сині очі й карі, як два серця в парі, струни на гітарі, голубе вікно.
Струни, мої струни, ви дзвеніте юно, розливайте луни на нові лади.
Карі очі й сині та ще очі сина, — серця три в єдине злиті назавжди.
1940
ЛИСТ
Про що Вам написать? Про дальній шум
акацій,
про білі пелюстки, розвіяні кругом?..
Про те, що я один і сни мені все сняться, що осінь за вікном?!.
Що юність одцвіла, і Вас нема зі мною, що не вернуся я в привітнім шумі віт туди, де за мостом посьолок над рікою і пахне вугілля теплом забутих літ...
Що споминів квітки завіяла снігами безжальная рука холодної зими, що тих стежок нема, де ми ходили з Вами, й калини над ставком, де зустрічались ми.
Заплакане лице минулої любові між зорями пливе... А ніч така дзвінка!
І сумно я дивлюсь на ці рядки нервові, що вивела колись коханая рука...
1940
Ластівка щебече, ластівка щебече.
Я тебе цілую крізь сумне вікно.
Вийди, моя мила, шаль накинь на плечі, вийди, моя люба, вже весна давно.
Не виходить люба, щось шепочуть губи, плачуть сині очі, як роса в гаю.
Ластівка щебече, квітне лист на дубі, крізь вікно цілую я любов свою.
1940
Маліють дні. Холодними стежками блукає осінь в сумі по садах.
І журавлі прощальними ключами летять у даль... Куриться довгий шлях,
і вершник мчить, у брязкоті металу, мов наздогнать весни він хоче дні...
О друже мій! То молодість промчала на золотому, дикому коні...