Піонери або Біля витоків Саскуеханни
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Піонери або Біля витоків Саскуеханни». Краткое содержание книги:
— Гаразд, любий тату, — урвала його Елізабет, усміхнувшись і опустивши очі, — але хай там що, а йому доведеться розмовляти по-англійському, бо я не знаю жодного слова з мови могоків. Що ж до його поведінки, то ви, сподіваюся, самі простежите за ним.
— Звісно! Але, Весе, — мовив суддя, лагідно втримуючи її за руку, — не треба нагадувати йому про минуле. Він просив мене… Мабуть, ще гнівається на мене за поранене плече, та коли рана загоїться, з ним, сподіваюся, буде легше розмовляти.
— О, мене зовсім не пече та спрага, яка зветься цікавістю. Про мене, хай він буде син Маїсового Стебла, чи Маїсового Торговця, чи якого іншого славного вождя, — хоч би й самого Великого Змія! Я ставитимусь до нього з належною повагою, — аж поки він поголить свою шляхетну голову, поцупить у мене з півдесятка сережок, завдасть на плече рушницю й щезне так само несподівано, як і з'явився. Отже, любий тату, ходімо й не будемо нехтувати законами гостинності, поки той юнак у нашому домі.
Суддя Темпл усміхнувся доччиним жартам, узяв її під руку, й вони пройшли до вітальні, де вже сидів молодий мисливець, усім своїм виглядом ніби промовляючи, що він твердо вирішив зробити якнайнепомітнішою свою появу в цьому домі.
Такі були події, що привели в дім судді Темпла цього нового пожильця. Тепер ми на деякий час полишимо його там, поки він ревно і вправно виконує різні доручення, які дає йому Мармедюк.
Майор Гартман, погостювавши в судді, рушив додому, щоб потім знов, як звичайно, прибути через три місяці. Містер Грант більшу частину часу пробував у віддалених кутках краю, а його донька чи не щодня бувала в домі судді. Річард з притаманним йому запалом узявся за виконання нових обов'язків, а суддя Темпл усе листувався з охочими придбати в нього ферму, і зима минула швидко. Головним місцем розваг молоді було озеро, й дівчата часто каталися там на однокінних санях, якими правив Річард, а коли лід очищався від снігу, їх супроводжував на ковзанах Едвардс. Так вони проводили цілі години, дихаючи гірським чистим повітрям. Стриманість і мовчазність юнака поступово минали, хоч, бувало, його охоплювало раптом якесь прикре і незрозуміле почуття.
Протягом цих трьох місяців Елізабет бачила, як на схилах горбів з'являлися розчищені галяви, де нові поселенці «ставили намети», а валки саней, що проїжджали селищем, навантажені лантухами з зерном і барилами з поташем, свідчили, що праця та не була марна. Одне слово, вся округа, здавалось, процвітала. По дорогах сновигали сани зі скромним збіжжям переселенців, над яким видніли веселі обличчя дітлахів і жінок, що раділи новим місцям. А назустріч їм їхали інші сани, поспішаючи на ринок в Олбані з товарами місцевого виробництва й спокушаючи емігрантів податися шукати щастя й достатку в дикі гори цієї невідомої країни.
Селище вирувало життям. Добробут ремісників зростав у міру того, як заможнішав увесь край. Своїми звичаями і новаціями Темплтон дедалі більше нагадував справжнє місто. Чоловік, який возив пошту, не раз натякав уже на те, що, мовляв, давно приспів час купити поштову карету. Цієї зими він кілька разів підвозив своїми саньми пасажира до Могоку, де двічі на тиждень із швидкістю блискавки мчав диліжанс, яким правив хвацький кучер «з узбережжя». Напровесні, поки ще не станув сніг, із «старих штатів» почали вертатися сім'ї, що їздили до родичів, і часто з ними їхали й сусіди тих родичів, — зваблені розповідями гостей, вони залишили свої ферми в Коннектікуті чи Массачусетсі, щоб пошукати щастя в лісах.
Протягом усього цього часу Олівер Едвардс, раптове підвищення якого не дуже подивувало звичайний до несподіванок край, за дня ревно виконував свої службові обов'язки, а вечори здебільшого пробував у хатині Шкіряної Панчохи. Стосунки між трьома мисливцями, як і раніш, лишалися дружніми, хоч було щось таємниче в тій їхній дружбі. Могіканин рідко ходив до судді, а Натті взагалі там не бував, тож Едвардс намагався при кожній найменшій нагод: відвідати свій колишній притулок, звідки повертався вже глупої ночі або ж, коли глибокий сніг затримував його в дорозі, то й над ранок. Відвідини ті дуже цікавили всіх, хто про них знав, але ніхто нічого не казав, окрім Річарда, який інколи бурмотів: — Воно й не диво: метис ніколи не полишить дикунських звичаїв, а цей хлопець і так цивілізувався більше, ніж можна було сподіватися від людини його походження.
Р0ЗДІЛ XX
Вперед! Не втримуйте моєї пісні —
Гірські стежки чекають нас із нею,