Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Я дуже рада, Алеку, що ти сьогодні з нами.
— І я теж радий.
— Думала, що ти вже не прийдеш.
— Я зробив усе, що міг, щоб встигнути до комендантської години.
Підійшовши до дівчаток, я по черзі мовчки поцілував їх, не висловлюючи традиційних побажань, ми сіли до столу.
— Ви ще когось чекаєте? — спитав я, дивлячись на зайвий прибор і вільний стілець.
— Ні.
Пані Марта перейняла мій погляд і швидко додала:
— А, ось чому ти спитав! Це місце для всіх тих, хто самотній і хто сьогодні не може бути з нами.
— Розумію.
— Це місце для померлих, — сказала Юлія. — Ти цього не знав, Алеку?
Я глянув на дівчинку, що сиділа навпроти, і заперечливо похитав головою, мене знов пойняла болісна туга, переді мною промайнуло обличчя майора, пригадалась наша дивна розмова і ця подорож в одному купе швидкого поїзда, а потім його раптова смерть, весь трагізм якої я по-справжньому став відчувати тільки тепер.
Спочатку я був такий приголомшений блискавичним розвитком подій, що не мав змоги спокійно подумати про все, що сталося цього дня, цього незвичайного вечора; я вцілів, щасливо уникнув смерті, а може, й чогось іще страшнішого, ніж смерть, — якби попався в руки гестапівцям, вони, напевно, силкувалися б вирвати в мене признання, кому я віз цей вантаж, — я був вільний, але не почував радості, адже те, що мені ще раз вдалося вислизнути з наставлених на мене сілець, було не тільки моєю заслугою; я дивився на вільне місце за столом і подумки лаявся найбрутальнішими словами, аби тільки не піддатися тузі, не думати про недавні події, відігнати спомини про обличчя цього чоловіка, його слова, його сумну усмішку. Переді мною стояла тарілка святкової юшки з грибами та локшиною, а я не наважувавсь її покуштувати, боячись, що заплачу.
— Чому ти не їси, Алеку? — стурбовано запитала пані Марта. — Юшка вже не гаряча. Їж, поки не захолола.
— Алек, напевно, думав, що буде борщ із вушками, — ображено озвалась Юлія. — Я тобі казала, мамо, звари борщу…
Я підвів над тарілкою голову, глянув на дівчинку й значуще підморгнув до неї. Юлія підбадьорливо всміхнулась і сказала:
— Ну, їж, Алеку, їж. На роздуми ще буде час…
— Гаразд, Мишко, — відповів я. — Твоя правда…
— Ми так хвилювалися за тебе, — мовила пані Марта. — Боялись, що не встигнеш прийти до комендантської години…
— Поїзд запізнився.
— Я подумала, що на вокзалі облава.
— І це було.
— Боже мій! — зітхнула вона. — Навіть на святвечір не дають спокою. У них, мабуть, зовсім немає серця. Ні за що ні про що так мучити людей. Це жорстоко й безглуздо…
— Авжеж.
— То, кажеш, на вокзалі була облава?
— Так.
— І багато людей затримали?
— Майже всіх, хто мав багаж. Перевіряли дуже ретельно…
— Але тобі пощастило вийти?
— Випадок допоміг.
— Боже мій! — зітхнула пані Марта. — Боже мій…
— Вони оточили весь вокзал. Усі перони…
— Як же ж ти вийшов? — спитала Юлія.
— Нормально, як звичайно, головним виходом…
— І ніхто тебе не затримував?
— Ні. Мене ніхто не затримував. Я йшов з німецьким майором, якому ніс валізу. Жандарми, бачивши нас разом, вважали, що він найняв мене як носія. Так мені вдалося вийти з вокзалу без жодних перешкод…
Всі за столом розвеселились, сміялися дівчатка, сміялась їхня мати, тільки я був серйозний.
— Пощастило тобі, Алеку.
— Атож. Мені неймовірно пощастило.
— Розкажи докладно, як це було, — попросила Юлія.
— Зараз-таки?
— Розкажи, Алеку. Це страшенно смішна історія.
— Не займайте його, діти, — втрутилась пані Марта. — Нехай хоч повечеряє спокійно…
— Я розкажу, — сказав я повагом. — Розкажу вам усе докладно, але після вечері. Згода?
— Згода, Алеку.
Під час цієї розмови я безупинно думав про майора, про незвичайний збіг обставин та подій, що дали мені змогу виплутатися з безвихідного, здавалося б, становища. Думав я і про його монолог, згадував, що він говорив про ката й жертву, але все ще не міг збагнути, чого хотів цей чоловік, досі не розумів мотивів його дій, які врешті привели до того, що, прагнучи врятувати моє життя, він сам прирік себе на смерть, бо вже з тієї хвилини, коли кинувся до мене на пероні, коли заявив агентові гестапо, що валіза належить йому, наражався на смертельну небезпеку — адже якби валізу тоді відкрили, йому довелося б розплачуватись за свій нерозважний і рискований вчинок нарівні зі мною, небезпечний вантаж вирішував не тільки мою, а й його долю. Я думав про все це, схилившись над тарілкою юшки з грибами, а коли пригадував деякі епізоди цього дня, мене брала досада. Як же недоладно я поводився в купе поїзда — сидів проти майора з пістолетом у руці, гадаючи, що остаточно провалився, і не слухаючи аргументів цього чоловіка, який марно намагався переконати мене, що він мені не ворог. Я відкидав усі доводи й не довіряв йому, може, це було й правильно, але все-таки, незважаючи на мій страх і тривогу, не варт було його ображати.