Сучасна польська повість

— Налити тобі ще юшки? — спитала пані Марта.

— Ні. Дякую.

— Подобається тобі наша ялинка?

— Дуже. А хто її прикрашав?

— Юлія.

— Як гарно вона прибрала її. І Ялинка справді чудова.

Кімнату сповнював дух ялини, гострий і п’янкий дух живиці, що викликав у пам’яті ліс, засніжені гори й молоді гаї на крутих схилах, але цей дух для мене нерозривно асоціювався також із кладовищем, смертю, свіжими могилами та вінками із соснових або ялинових гілок, в які вплетено штучні квіти. Я дивився на деревце, а пані Марта з дівчатками прибирала зі столу порожні тарілки. Переді мною, мов за помахом чарівної палички, з’явилась карафка з горілкою, я всміхнувся, дівчатка пирснули сміхом, а пані Марта весело зауважила:

— Ну, Алеку, нарешті я бачу на твоєму обличчі усмішку…

— Я знаю, ви припасли горілку для мене, — сказав я. — Це зовсім зайве. Я й так завдаю вам багато клопоту.

— Ця горілка — подарунок мого брата Міхала, тепер він за управителя в маєтку барона Гетца. Міхал був у нас вчора і привіз трохи харчів. Якби не він, не знаю навіть, з чого б я зготувала святкову вечерю…

На столі з’явилося блюдо пиріжків з капустою, потім подали рибу смажену та заливну, я вихилив кілька чарок горілки, і настрій у мене трохи покращав. Пані Марта теж випила дві чарки й, розчулившись, почала згадувати давні часи, молодощі, різдвяні свята минулих літ, яких у неї за плечима було принаймні вдвоє більше, ніж у мене, потім розповідала про всякі кумедні випадки з свого життя, а далі про дитячі пустощі своїх дочок — Луції, Францішки та Юлії, слухаючи її, ми падали зо сміху, хоча чули ці історії вже не раз, але, вертаючись до них, пані Марта щоразу знаходила якусь нову смішну деталь. Невичерпним джерелом тем для цих розповідей була Юлія, чотирнадцятирічна дівчинка, дуже розумна, з жвавою уявою, вразлива і добра, а до того ж пустотлива, мов хлопчисько. З-поміж дочок пані Марти Юлію я любив найбільше. Я дивився на її худеньке овальне личко, облямоване білим, як льон волоссям, заплетеним у дві товсті коси, і коли наші погляди зустрілись, я побачив, що в очах Юлії світиться така відданість і захват, які бувають тільки в закоханої дівчини. Мене раптом залила тепла хвиля ніжності до цієї тендітної, худенької дівчинки, котра уважно стежить за кожним моїм жестом, вгадує всі мої потаємні думки, ловить кожне моє слово, ніби сподіваючись, що воно відкриє їй сенс усього майбутнього життя. Я засміявся, мені здалось кумедним, що я став об’єктом її першого напівдитячого кохання. Несподіване відкриття збентежило мене; я враз зрозумів справжнє значення її невпинних намагань привернути до себе мою увагу, намагань по-дитячому наївних, але повних ще неусвідомленого прагнення любові; мені стало ясно, що означають усі ці дотики, — несмілі поцілунки й нетерплячі запитання, за якими крилася тривога за свою любов; коли я все це зрозумів, мене огорнуло змішане почуття зворушення й неспокою, ця дитина, подумав я, приречена на страждання, вона не усвідомлює, що мене не можна кохати, не можна зв’язувати ніяких надій з людиною, доля якої така небезпечна й непевна, якій щохвилини загрожує загибель. Проте це не заважало мені самому невпинно шукати кохання, думати про нього, домагатись його, хоч я знав, які нерозумні були мої зусилля, які нездійсненні мрії. Інстинктивно захищаючись від влади ненависті і зла, шукаючи рівноваги й опори, я прагнув кохання, бо тільки воно рятувало від згубних пристрастей війни, які винищували в нас усе людське. Але, мріючи про справжнє почуття, я найчастіше натрапляв на плоскі інтрижки, які давали мені так мало, хіба що дозволяли на короткий час забути про сповнені жорстокості воєнні будні; я ніколи не міг погодитися на той жалюгідний ерзац кохання, що його мені не раз поспіхом пропонували під впливом якихось раптових імпульсів, це було зовсім не гідне і тих жінок, і мене; але тоді ми задовольнялися абичим, хапали, що трапиться, однаково, як і де, трохи нагадуючи цим тих стариків, у яких перед смертю лишилось тільки одне бажання — наїстись досхочу.