Сучасна польська повість

Коли я ввійшов до їдальні, посеред застеленого білою скатертиною столу, поміж тарілками та приборами, парувала супниця, смачно пахло юшкою з грибами; дівчатка, повстававши зі своїх місць, мовчки ждали, коли мати підійде з облаткою, щоб прийняти від них поздоровлення та побажання і висловити свої, а я стояв біля дверей, що вели до кухні, і розглядав поставлену між вікном та піаніно високу, аж до стелі, ялинку, обвішану різнобарвними ярмарковими прикрасами. Пані Марта ділилась облаткою зі старшою донькою Луцією, я чув їхні схвильовані голоси, і це хвилювання потроху передавалося й мені, хоч я й не дивився на них; у ту хвилину мені хотілось тільки, щоб усе швидше кінчилось, я завжди найбільш боявся саме цієї, нестерпно тяжкої для мене хвилини, що розворушувала цілі рої спогадів про щасливе й безтурботне дитинство, про моїх рідних, яких уже немає на світі, про домівку, яку я втратив, бо моя кімнатка на мансарді в другому кінці міста була тільки тісною майстернею, в ній ледве вміщувались мольберти, полотна та книжки; і хоч вона також правила мені за схованку, де зберігалася зброя та боєприпаси, цього вечора я думав про неї з нехіттю й радів, що сьогодні не треба туди вертатись. Пані Марта ділилась облаткою з середньою донькою Францішкою, я чув їхні голоси, в яких бринів стримуваний плач, але не дивився на них, погляд мій блукав по старих, ще з часів першої світової війни, дубових меблях, по завішаних узористими килимками стінах; навпроти дверей, коло яких я стояв, поряд з довгим буфетом на стіні висіли дві картини — витриманий у рожевих тонах морський пейзаж та портрет циганки, кепські, претензійні, намальовані без найменшого чуття кольору полотна, які викликали роздратування, коли на них довго дивитись; я перевів погляд на накритий стіл і тільки тепер помітив на ньому зайвий прибор. Пані Марта поздоровляла меншу дочку Юлію, за хвилину надійде моя черга; від самої думки про це я аж похолов і збентежився так, ніби мусив прилюдно сповідатись; я не був певен, що в останню мить не піддамся хвилюванню, яке все дужче охоплювало мене, хоч я з ним так уперто боровся, мені було страшенно ніяково, і я боявся, що не зможу стриматись. Але коли ця хвилина настала і пані Марта підійшла до мене з облаткою, я низько схилив голову і, не дивлячись їй в обличчя, швидко пробурмотів кілька слів, добре розуміючи, що вони звучать сухо й нещиро, хоч я був сповнений найкращих почуттів до цієї добросердої жінки, яка прагнула замінити мені матір, і дім якої, де я проводив більшу частину вільного часу, був відкритий для мене у всяку пору дня й ночі. Пані Марта, одначе, сприйняла це саме так, як належало, свої побажання обмежила кількома словами, не торкаючись того, що могло завдати мені болю, і за це я був їй безмірно вдячний; тільки коли я цілував її натруджену руку, мовила сердечно: