Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

За логікою реформи передбачалася наявність урядових і станових судів як двох самостійних носіїв судової влади[393]. Станові суди, крім голів верхніх судів, були виборними. Водночас усі члени судових палат призначалися з центру. Урядовий характер палат додатково акцентується їх визначенням як департаментів Юстицколегії, яку, таким чином, переміщено до губерній[394].

Видатний криміналіст та історик права О. Ф. Кістяківський вважав, що становий принцип побудови судоустрою в Установах засновано на ідеї про «суд рівних», яка була запозичена в Ч. Бекарія. Г. М. Барац критикував цю позицію, зазначаючи, що «повітові суди, магістрати та розправи складали просто знімок зі шведських судів: герадського, лагманського, кемнерського і ратгаузького»[395]. Ця теза до певної міри є слушною. Російські назви державних органів в Установах часто є калькованими зі шведських або німецьких відповідників. Намісник (Landshofding або Konungens Befallningshafwande)[396], губернське правління (Guvemors-embete), повітовий суд (Harads-ratt) та управа благочинія, або поліцейська управа (Poliskammare), яка очолювалась, як і у Швеції, поліцмейстером, підтверджують факт запозичень[397].

Шведський ратгаузький суд (Radstufvu-Ratt), який складався з бургомістра та ратманів, за статусом відповідає російському міському магістрату. Так само й королівський гофґеріхт (Hoff-Ratt) за своїм складом (голова, радники та асесори) і статусом (не лише судові, а й наглядові функції) нагадував російські судові палати, хоча надвірний суд (точніший переклад шведського терміна) теж існував у тогочасній Росії. Подібність спостерігається й стосовно трирічного періоду служби окремих посадовців цих судових органів.

Були й суттєві відмінності. Шведська судова система формально ґрунтувалася не на засадах становості, а на розподілі судів на органи земського та міського права. На рівні повіту існували герадський і лагманський суди, а на рівні міста — кемнерський і ратгаузький. Якщо в міському чи повітовому суді розглядалася справа про нерухоме майно дворянина, то вона передавалася одразу до гофґеріхту. В Росії дещо перекроїли цю систему, абсолютизували значення станового критерію, хоча залишки поділу на міське та земське право цілком простежуються в назвах органів за Установами.

Е. М. Берендтс указував на притаманний шведському праву зв’язок суду й адміністрації, наголошуючи на тому, що це ні в якому разі не є свідченням відсталості й політичної несвободи[398]. Разом з тим показовим є те, що положення Установ, які обмежували втручання губернської адміністрації в діяльність суду («намісник… без суду нехай нікого не покарає…», «намісник не є суддя…» тощо), пов’язуються саме з перекладом шведських положень про Ландсгевдинґа[399]. Утім, за намісником були закріплені й деякі квазісудові повноваження. Йшлося не лише про виконання окремих судових рішень, а й про спрощений розгляд скарг у деяких безспірних справах. У разі виявлення спірного характеру справи губернське правління мало передати її до суду[400].