Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
— А що то у підпіллі? — почув я чоловічий голос. Здається, був це управитель економії Савелій Крупницький.
— Зараз подивлюся, — сказав хтось, здається, становий пристав, який до нас приїздив.
Він, мабуть, зазирнув у підпілля альтанки, посвітив. Я побачив світло крізь щілини ляди, яка прикривала двері до підземного ходу.
— Та нічого немає, може, миші, — доповів пристав.
— Щось не виходять, негідники, — хвилювався Крупницький.
— Того гирода підстрелили ми, мабуть, конає у вогні, — доповів хтось, із голосу схожий на агронома Нікіфорова.
— А дівка, дружина Литвинова? — сумнівався Крупницький.
— Теж. Не хвилюйтеся, мертві вони. Ми ж увесь будинок оточили. Як не вилізли досі, то вже горять, — запевнив пристав.
— Хитрі вони. І прикажчик той фальшивий, і баба та, — зітхнув Крупницький.
— Хитрі, — кивнув пристав. — Мене он напоїли як.
— Ти, собако такий, сам напитися радий! — гримнув управитель.
— Та ні, то вони мене навмисне напоїли! — поскаржився пристав.
— Що там у селі? — змінив тему управитель.
— Сидять усі по хатах і визирнути бояться, — доповів пристав. — Почули «лісних», тепер до світанку не вийдуть. — Ох же як палає добре!
— Ну, наче весь вогнем узявся. Мертві вони, — сказав Крупницький. — Відправте голуба Великому Ліснику.
Вони пішли. Ми стояли й чекали. Я хвилювався за Поліну, але вона виглядала спокійною.
— Стояти важко. — поскаржилася.
Я зняв свій піджак, постелив на землю, показав, щоб Поліна стала на коліна, а потім присіла. Сам же почав потроху длубати ляду. Відчинив її, заліз у підпілля альтанки. Знайшов там чурбак, перекотив його до входу, щоб князівна могла сісти зручніше. Потім визирнув на вулицю з-під альтанки. Будинок Поліни палав, як свічка. Навколо нього бігали люди зі зброєю.
— Ви вже вибачте, без будинку залишилися, — зітхнув я.
— Та живі, і то добре, — усміхнулася Поліна.
— Так, треба за упокій душі полковника свічку поставити, бо врятував своїм ходом.
Почувся гуркіт. То почали обвалюватися стіни будинку. Я знову визирнув. Почув форкання. Ага, он коні прив’язані.
— Треба йти, — шепнув Поліні. Вона кивнула. Ми вилізли з-під альтанки, пішли до коней. Я взяв одного, старенького та сумирного. Допоміг Поліні всістися на нього, по-жіночому, щоб ноги на один бік, і повів за вуздечку. Пройшли лісом, вийшли до пристані. Там я допоміг Поліні злізти, сісти у човен. Коня відпустив, і той побрів назад. Може, подумають нападники, що просто відв’язався.
Плисти довелося за течією, більше кермував, аніж гріб. Допливли до причалу, де в сараї стояло авто. Сіли у нього, я попросився за кермо.
— А ви вмієте? — здивувалася Поліна.
— Та мене навчили аеропланом керувати, а машиною взагалі легко, — сказав я.
Вивів авто з гаража, набрав повний бак із бочки. Поставив бочку, всілякі ящики з інструментами так, щоб коли вкрити їх брезентом, то можна було подумати, що авто на місці стоїть. Сарай зачинив, і поїхали ми. Вже коли світало, були у Овручі, а до обіду добралися до Житомира, де одразу я Поліну відвіз до готелю, щоб відпочивала.
— Іще раз скажіть, як того лікаря звали, якому ви дивні малюнки показували? — спитав князівну.
— Йозеф Шромт, у нього кабінет у центрі. А для чого вам? — спитала Поліна.
— Хочу з ним поспілкуватися, щодо малюнків.
— Він такий слизький тип, нічого прямо не каже.
— І слизького можна за зябра взяти, — пообіцяв я. — Відпочивайте і не хвилюйтеся.
— Іване Карповичу, я спокійна, як слон, — запевнила Поліна.
Не вихвалялася, справді була спокійна. Що за нерви у людей?
Я згадував нічний напад, і аж трясло мене, коли уявляв тих чудовиськ. Поліна просила розповісти, але я не став. Таке страхіття для дитини шкідливе. Он у селі біля мого хутора одна жінка побачила чорта, а потім народила дитину, таку чорняву, наче циганча. Щоправда тоді ж плітки пішли, що якось зупинявся у селі прикажчик-жид, то, може, і не чорт у такій чорнявій дитині винний. Воно в житті по-різному буває.
Я пішов до лікаря Шромта. Тицьнув його секретареві два рублі, і мене прийняли поза чергою. Лікар виявився невисоким худим чоловіком із тонкими рисами обличчя, рудим волоссям і нервовим поглядом.
— Доброго дня, ви, я бачу, новий пацієнт. На що скаржитеся? — спитав Шромт, а я відчув, що після страху нічного, як від чудовиськ, так і від пожежі, не хотілося мені хитрувати. Вирішив глушити проміж очі, не давати оговтатися.
— Хто такі «лісні», пане лікарю? — спитав я. Шромт так сіпнувся, наче ляпас отримав. Вирячив очі, почав хапати повітря ротом. — І кому ви розповіли про ту дівчинку, малюнки якої показувала пані Капітоліна? Ви ж прирекли бідолаху на смерть!
Я подивився на нього жорстко і наставив браунінг. Треба було дотиснути, і я дотиснув. Шромт затремтів, на його очах з’явилися сльози.
— Н-н-ні, н-н-не т-т-треба, — попросив він.
— Переконайте мене, що не треба. Розповідайте. Хто такі «лісні»?
— Я, я н-н-не знаю... — прошепотів він. Я прицілився йому прямо в голову. А потім несподівано сховав браунінг і усміхнувся. Шромт був дуже здивований.
— А знаєте, я не убиватиму вас. Бо це буде занадто легко. Отримати кулю в лоба — і все закінчиться? Та ви про таку смерть мріяти будете, коли я всім почну розповідати, що був у вас, що ви видали таємницю «лісних», вказали на управителя Крупницького, на агронома Нікіфорова, на станового пристава і на лісника, на всю цю місцеву банду разом із паном Крамським. — Я усміхнувся. — Ось тоді ваші товариші прийдуть по вас і зроблять із вами те саме, що з тим писакою. Або з учителем, у якого серце розірвалося, або зі старим полковником, який був кавалеристом, а потім із коня впав. Чи щось гірше утворять?
Він знову затремтів, схопився за голову. Треба було не передати куті меду, не зламати остаточно.
— Тож у вас є вибір. Розповісти все мені, і цей візит залишиться таємницею, про яку ніхто не дізнається. Або мовчати. Тоді говоритиму я, і невдовзі про вашу трагічну долю напишуть газети. Ці ж хлопці свято зберігають свої таємниці. — Я посміхався недобре. Раніше мені доводилося грати, бо я був із натури людиною доброю. Але останнім часом я став злий. І посміхався недобре цілком щиро.
— Що ви хочете з-з-знати? — спитав лікар.
— Все. Але почнімо з «лісних». Хто це?
— Це воїни Володаря лісу, — перелякано сказав Шромт і так злякався, що в нього затремтіла нижня щелепа.
— Кого? — Я намагався стримувати подив.
— Володаря лісу, повелителя країв на півночі Овруцького повіту.
— Хто той Володар?
— Чудовисько. Могутнє і хтонічне.
— Яке-яке?
— Хтонічне, страшне, прадавнє і всесильне.
— Для чого йому воїни?
— Щоб тримати порядок, не давати людям знищувати забагато лісу. Саме завдяки Володареві лісу на півночі повіту і залишилися праліси, бо Володар воює з людьми, не дає їм можливості розплодитися. Він викрадає дівчат, робить їх своїми рабинями, ховає у підземеллях, злягається з ними, а навесні вони народжують саджанці, які розносять по всьому лісу, збільшують його силу.
— То це «лісні» викрадають дівчат? — уточнив я.
— Так, «лісні» — могутні воїни, зроблені з дерева. Їх не бере куля! — Шромт аж на шепіт перейшов.
— Я не бачив, щоб когось не брала куля, — засумнівався я. Як мінімум кількох цих «лісних» куля взяла.
— Ви не бачили «лісних»! Вони схожі на людей, але зроблені з деревини. Їхні тулуби зроблені з колод, ноги — зі стовбурів та коріння, руки з міцних гілок, голови з пеньків! Їх можна знищити, лише кинувши у вогонь. А куля чи холодна зброя для них байдужі! Ось чому їх так бояться мужики. Коли тільки чують про «лісних», то ховаються по хатах і навіть не думають чинити спротив. Бо «лісних» не можна вбити, а самі «лісні» вбивають легко і залюбки!
— Де живе Володар лісу?
— Він усюди і ніде. Він мешкає в будь-якому кутку лісу. У кожному дереві чи кущі! — перелякано розповідав лікар.