Найкращий сищик та падіння імперії

— А ви вмієте? — здивувалася Поліна.

— Та мене навчили аеропланом керувати, а машиною взагалі легко, — сказав я.

Вивів авто з гаража, набрав повний бак із бочки. Поставив бочку, всілякі ящики з інструментами так, щоб коли вкрити їх брезентом, то можна було подумати, що авто на місці стоїть. Сарай зачинив, і поїхали ми. Вже коли світало, були у Овручі, а до обіду добралися до Житомира, де одразу я Поліну відвіз до готелю, щоб відпочивала.

— Іще раз скажіть, як того лікаря звали, якому ви дивні малюнки показували? — спитав князівну.

— Йозеф Шромт, у нього кабінет у центрі. А для чого вам? — спитала Поліна.

— Хочу з ним поспілкуватися, щодо малюнків.

— Він такий слизький тип, нічого прямо не каже.

— І слизького можна за зябра взяти, — пообіцяв я. — Відпочивайте і не хвилюйтеся.

— Іване Карповичу, я спокійна, як слон, — запевнила Поліна.

Не вихвалялася, справді була спокійна. Що за нерви у людей?

Я згадував нічний напад, і аж трясло мене, коли уявляв тих чудовиськ. Поліна просила розповісти, але я не став. Таке страхіття для дитини шкідливе. Он у селі біля мого хутора одна жінка побачила чорта, а потім народила дитину, таку чорняву, наче циганча. Щоправда тоді ж плітки пішли, що якось зупинявся у селі прикажчик-жид, то, може, і не чорт у такій чорнявій дитині винний. Воно в житті по-різному буває.

Я пішов до лікаря Шромта. Тицьнув його секретареві два рублі, і мене прийняли поза чергою. Лікар виявився невисоким худим чоловіком із тонкими рисами обличчя, рудим волоссям і нервовим поглядом.

— Доброго дня, ви, я бачу, новий пацієнт. На що скаржитеся? — спитав Шромт, а я відчув, що після страху нічного, як від чудовиськ, так і від пожежі, не хотілося мені хитрувати. Вирішив глушити проміж очі, не давати оговтатися.

— Хто такі «лісні», пане лікарю? — спитав я. Шромт так сіпнувся, наче ляпас отримав. Вирячив очі, почав хапати повітря ротом. — І кому ви розповіли про ту дівчинку, малюнки якої показувала пані Капітоліна? Ви ж прирекли бідолаху на смерть!

Я подивився на нього жорстко і наставив браунінг. Треба було дотиснути, і я дотиснув. Шромт затремтів, на його очах з’явилися сльози.

— Н-н-ні, н-н-не т-т-треба, — попросив він.

— Переконайте мене, що не треба. Розповідайте. Хто такі «лісні»?

— Я, я н-н-не знаю... — прошепотів він. Я прицілився йому прямо в голову. А потім несподівано сховав браунінг і усміхнувся. Шромт був дуже здивований.

— А знаєте, я не убиватиму вас. Бо це буде занадто легко. Отримати кулю в лоба — і все закінчиться? Та ви про таку смерть мріяти будете, коли я всім почну розповідати, що був у вас, що ви видали таємницю «лісних», вказали на управителя Крупницького, на агронома Нікіфорова, на станового пристава і на лісника, на всю цю місцеву банду разом із паном Крамським. — Я усміхнувся. — Ось тоді ваші товариші прийдуть по вас і зроблять із вами те саме, що з тим писакою. Або з учителем, у якого серце розірвалося, або зі старим полковником, який був кавалеристом, а потім із коня впав. Чи щось гірше утворять?

Він знову затремтів, схопився за голову. Треба було не передати куті меду, не зламати остаточно.

— Тож у вас є вибір. Розповісти все мені, і цей візит залишиться таємницею, про яку ніхто не дізнається. Або мовчати. Тоді говоритиму я, і невдовзі про вашу трагічну долю напишуть газети. Ці ж хлопці свято зберігають свої таємниці. — Я посміхався недобре. Раніше мені доводилося грати, бо я був із натури людиною доброю. Але останнім часом я став злий. І посміхався недобре цілком щиро.

— Що ви хочете з-з-знати? — спитав лікар.

— Все. Але почнімо з «лісних». Хто це?

— Це воїни Володаря лісу, — перелякано сказав Шромт і так злякався, що в нього затремтіла нижня щелепа.

— Кого? — Я намагався стримувати подив.

— Володаря лісу, повелителя країв на півночі Овруцького повіту.

— Хто той Володар?

— Чудовисько. Могутнє і хтонічне.

— Яке-яке?

— Хтонічне, страшне, прадавнє і всесильне.

— Для чого йому воїни?

— Щоб тримати порядок, не давати людям знищувати забагато лісу. Саме завдяки Володареві лісу на півночі повіту і залишилися праліси, бо Володар воює з людьми, не дає їм можливості розплодитися. Він викрадає дівчат, робить їх своїми рабинями, ховає у підземеллях, злягається з ними, а навесні вони народжують саджанці, які розносять по всьому лісу, збільшують його силу.

— То це «лісні» викрадають дівчат? — уточнив я.

— Так, «лісні» — могутні воїни, зроблені з дерева. Їх не бере куля! — Шромт аж на шепіт перейшов.

— Я не бачив, щоб когось не брала куля, — засумнівався я. Як мінімум кількох цих «лісних» куля взяла.

— Ви не бачили «лісних»! Вони схожі на людей, але зроблені з деревини. Їхні тулуби зроблені з колод, ноги — зі стовбурів та коріння, руки з міцних гілок, голови з пеньків! Їх можна знищити, лише кинувши у вогонь. А куля чи холодна зброя для них байдужі! Ось чому їх так бояться мужики. Коли тільки чують про «лісних», то ховаються по хатах і навіть не думають чинити спротив. Бо «лісних» не можна вбити, а самі «лісні» вбивають легко і залюбки!

— Де живе Володар лісу?

— Він усюди і ніде. Він мешкає в будь-якому кутку лісу. У кожному дереві чи кущі! — перелякано розповідав лікар.