Звичайна вдячність

— Чому ти так думаєш?

— Він із нею не одружився б.

— А вона хотіла, щоб він одружився? — шериф перестав шарпати капелюха і повернувся обличчям до мене.

— За кілька місяців вона збиралася їхати на навчання до Джульярдської школи — це її давня мрія. Але останнім часом сестра поводилася якось незвично. У мене було відчуття, що вона хотіла лишитися тут із Карлом.

— Але ж хлопчина теж збирався вчитися — в Коледжі св. Олафа?

— Так, сер. Гадаю, саме так.

Шериф гучно зітхнув — якийсь гортанний звук деренчав у його горлі. Він знову взявся крутити капелюха.

Думками заново повернувся до нашої прогулянки на авто й відмови взяти шлюб з Аріель, що глибоко закарбувалась у пам’яті. Однак, попри це, я лише стенув плечима.

— Ти не помітив останнім часом чогось дивного в сестриній поведінці?

— Так, вона часто сумувала без жодної на те причини. А іноді навіть лютувала.

— Вона розповідала чому?

— Ні.

— Ти думаєш, це через Карла?

— Можливо, вона любила його по-справжньому.

Я стверджував це не тому, що знав напевне, а тому, що так відчував. Чи принаймні це мало в якийсь дивний спосіб бути правдою.

— Вона багато часу проводила з Карлом?

— Так.

— Ти бачив, щоб вони сварилися?

— Ні, — заперечив я, але перш ніж дати відповідь ретельно прокрутив усе в голові.

Мої слова були не до вподоби шерифові.

— Може, одного разу, якось після побачення, — одразу виправився я. — Аріель тоді сичала, як змія.

— Через Карла?

— Гадаю, так. Вона ж тоді була з ним на побаченні.

— Давно?

— Декілька тижнів тому.

— Вона тобі щось розповідала, Френку? Можливо, щось таке, про що не обмовилась би батькам.

— Ми були близькі, — я намагався здаватися дорослим.

— Що вона тобі сказала?

І тут я зрозумів, що власноруч вирив собі могилу, патякаючи про речі, які були не зовсім правдиві. Шериф хотів почути від мене таємниці Аріель, про які мені було майже нічого не відомо.

— Вона іноді тікала кудись уночі, — панічно бовкнув я у відповідь. — Коли всі засинали. І не поверталася аж до світанку.

— Вона була з Карлом?

— Певно, так.

— Вона втікала з дому?

— Так.

— Ти знав? Ти казав про це батькам?

І тут наша розмова стала ще складнішою.

— Це був би донос, а я не хотів доносити на сестру, — мої слова звучали неоковирно, зовсім не так, як би того хотілося. Я розумів, що тепер став ворогом номер один.

Шериф довго на мене дивився. Німий вираз його обличчя мене лякав, я точно відчував осуд.

— Вона ж була доросла, я думав… — вів я далі, затинаючись.

— Доросла? Чому ти так вирішив?

— Не знаю. Доросла. Повнолітня. А я... я ж лишень дитина…

Я кинув це, щиро сподіваючись, що натяк на те, що я дитина якось урятує ситуацію. Як то мало статися — і гадки не маю. Єдине, що мені було відомо, — всі ті справи були понад моє розуміння.