Звичайна вдячність

На другому поверсі вода зашуміла і потекла по трубі в стіні.

— Зрозуміло, — важко зітхнув тато, щось трапилося. — За кілька хвилин, якщо Вам зручно, можемо зустрітися у моєму кабінеті в церкві.

Двері ванної відчинилися, і Джейк затупотів по коридору.

— Добре, чекатиму на Вас.

Батько поклав слухавку.

— Що він хотів? — поцікавився я в батька.

У кімнаті було темно. Хоча мами й не було вдома, я вирішив не відкривати штор. Батько стояв у прямокутнику світла від вхідних дверей спиною до мене, його обличчя я не бачив.

— Готові результати аутопсії, Френку. Він хоче зі мною про це поговорити.

— Погані новини?

— Не знаю. Ти маму бачив?

— Ні.

— Якщо вона зателефонує, я навпроти.

Тато вийшов з будинку. Я підбіг до скляних дверей і дивився, як він іде до церкви. На півдорозі батько зупинився і завмер посеред вулиці. Він видавався розгубленим і не помічав нічого навколо, а я боявся, що будь-якої миті татка може збити машина. Я вже почав відчиняти двері, щоб гукнути його, але батько наче отямився і рушив далі.

Джейк швидко спустився сходами й умостився обіч мене.

— А ми ласували молочними коктейлями, — почав він. — Я і тато, у кафешці «Молочна королева» в Манкейто.

Я знав, що він мене дражнить, однак на думку спадало геть інше. Я навіть не завдав собі клопоту йому відповісти.

— Де тато? — спитав брат.

— Чекає на повернення шерифа, — кивнув я вбік церкви.

Я зійшов з ґанку.

Не відводячи погляду, Джейк спустився за мною:

— Приїздив шериф? Що він хотів?

— Здебільшого поговорити з татом, але він запитував мене про Аріель та Карла.

— Що саме?

— Немає значення.

Я відповідав коротко й уривчасто, аби якнайшвидше припинити розмову, адже мою увагу було прикуто до іншого. Після смерті Аріель я почав помічати дивакуваті збіги буденних обставин. Це не було пов’язано з Богом або чимсь надприродним, проте це вже точно виходило за рамки нормального. Уночі я бачив, як падали дві зірки, а їхні доріжки перехрестилися на небі. Я знав, що це якийсь знак, але розтлумачити його не міг. Після татового з Джейком від’їзду в містечко Манкейто я слухав трансляцію матчу команди «Твінс». Через кілька хвилин від початку в ефір вплівся голос з іншої радіопередачі, який, здалося, прошипів: «Відповідь». «Відповідь на що?» — крутилося в моїй голові.

Зараз я стояв на ґанку і дивився на сонце позаду церковного хреста. Його тінь лежала на дорозі і вказувала на мене довгим пальцем.

— Френку, з тобою все гаразд?

Машина шерифа спустилася вниз вулицею Тайлер і під’їхала до церкви. Ґреґор вийшов з машини, рушив до центральних дверей і зайшов у храм.

— Френку, — брат смикнув мене за руку.

Я вивільнив руку і швидко побіг униз.