Звичайна вдячність

— Ненавиджу Брендтів, — кинув з ліжка Джейк тієї ночі.

Хмари розпустили руки ще одній літній зливі. Лив дощ, довелося зачинити вікна; у кімнаті було душно та парко. Брат мало не весь вечір мовчав. Дід скаженів від люті, почувши про стан Аріель. Казав, як добереться до Карла Брендта, скрутить хлопцю карк. Він лаявся, як навіжений, з губ злітали різні слівця, які дід любив час від часу вставляти в розмову. І хоча тато нагадав йому, що ми з Джейком сидимо поруч, у відповідь дісталося і батькові:

— Дідько лисий, Натане. Вони вже не діти. Хай знають чоловічу мову, — дід продовжував лаятися і ще раз повторив свою погрозу.

Ліз поклала долоню йому на руку, проте він скинув її, підвівся і почав, наче дикий звір, метатися кімнатою.

— Хтось розмовляв із Карлом? — тихенько спитала Ліз.

— Шериф, — відповів тато.

— Що він сказав?

— Невідомо.

— Перш ніж звинувачувати хлопця, може, дізнаємося, що він скаже? — делікатно вела вона.

— Брендти завжди отримували бажане. Непотріб викидали. Чого б це Карлу бути іншим? — заперечила мама.

— Я збираюся поговорити з Карлом та його батьками, — повідомив тато.

— Ми збираємось поговорити, — виправила його мама.

— Я хочу бути присутнім, — вигукнув дід.

— Ні, — зауважив тато. — Це буде між Брендтами, мною та Рут.

— Шериф уже, мабуть, там, — вставив кілька слів і я.

Вони люто зиркнули на мене, як на прибульця з космосу, що говорить нікому не відомою мовою, і тим самим змусили мене прикусити язик.

Ми вже вкладалися спати, аж раптом тато зайшов до кімнати. Ми поговорили.

— Може, він її змусив, — я використовував слова, які й сам не знаю звідки взялися в моїй голові.

— Ні, Френку. Я впевнений, цього не могло трапитись. Закохані іноді роблять дивні вчинки, та й годі.

— То це тому Карл її вбив. Дивний вчинок?

— Ми не маємо доказів причетності Карла до смерті Аріель.

— Хіба? Та те дитя занапастило б Карлові життя, — я майже повторив сказане шерифом у кабінеті батька.

— Френку, ти знаєш Карла. Невже ти думаєш, що він міг так вчинити з Аріель?

— Ти маєш на увазі зачереванити її?

— Ніколи більше так не кажи! Ти знаєш, про що я!

— Господи, не знаю!

Батько міг вдубасити мені за такі слова, але він мовчки сидів поруч і спокійно намагався мене заспокоїти.

— Френку, вбити людину надзвичайно складно. На це здатна лише маленька дещиця людства.

— Але ж ти вбивав людей.

Я гадав, тато почне розповідати, що була війна і порівнювати тут не можна. Проте він лише сказав:

— Якби я міг, я б цього не робив, — його слова звучали так переконливо, що я не знайшов у собі сил запитати про те, що давно засіло в моїх думках. Що то за таємничі вбивства, про які якось бубонів п’яний Гас, а потім знову згадував у церкві кілька днів тому?

— Тобі ж завжди подобався Карл, — нагадав мені тато. — Нам усім подобався. Він повсякчас був порядним юнаком.

— Як виявилося, не завше, — зітхнув я у відповідь. Знову повторив мамину фразу, сказану під час розмови внизу.

— Я хочу попросити вас обох, — батько дивився на мовчазного Джейка. — Не робіть передчасних висновків, поки ми з мамою не поговоримо з Карлом і його батьками. Нікому нічого не кажіть, навіть якщо на вас тиснутимуть. Чутки можуть іще більше зашкодити. Ви розумієте, про що я?

— Еге ж бо, — миттєво зреагував Джейк.

— Френку?

— Зрозуміло.

— І ти робитимеш так, як я прошу.

— Так, обіцяю, — трохи повагавшись, дав слово татові.

Він підвівся і наостанок сказав:

— Хлопці, ми всі зараз блукаємо у темряві. Так само, як і ви, я не знаю, що правильно, а що ні. Проте я знаю лишень: ми маємо віру в Бога. Це єдиний шлях здолати горе, і Господь нам допоможе. Я вірю в це понад усе. Сподіваюся, і ви також.

Після того, як батько вийшов з кімнати, я кинув у стелю:

— Ненавиджу Брендтів.

Джейк нічого не відповів. Я лежав і слухав, як лопоче по шибках дощ. Мені стало цікаво, невже і справді так важко вбити людину, бо тієї миті здавалося, що я міг би це зробити.