Звичайна вдячність

Заняття з логопедом призначали на пообіддя. Мама забирала його зі школи раніше, для Джейка то було найприємнішою частиною.

Якби я особисто не проводив стільки часу з братом, то, мабуть, теж уважав би його диваком. Я знав, що люди побоювалися його мовчазної компанії та прискіпливого погляду. Брата влаштовувала роль споглядача, і саме тому Джейк розумів події і людей значно краще, ніж інші. Ночами я частенько безперестанку торохкотів про наші пригоди; брат лежав у своєму ліжку і лише слухав. Коли я нарешті замовкав, Джейк запитував чи говорив щось дуже влучне й доцільне, щось таке, чого я не зауважував, а він помічав завжди.

У понеділок після смерті Аріель мама Джейка до логопеда не повезла. Того ранку вона залишила нас самих. Під час сніданку я попросив апельсинового соку, вона підвелася з-за столу і сказала, що й хвилини не може стерпіти в цьому клятому будинку й іде до Еміля Брендта. Мати вилетіла надвір, гупнули скляні двері. Вона промчала подвір’ям, прямуючи до колій, перетнула вулицю Тайлер, а тато стояв мовчки і дивився з вікна кухні їй услід.

— Що її так розлютило? — спитав я.

— Зараз, Френку, гадаю все, — відповів тато, не відводячи погляду від вікна. Він вийшов з кухні і пішов нагору.

Джейк, який саме складав слова з печива «Абетка», змішав до купи всі літери й мовив:

— Вона сердиться на тата.

— Що такого він зробив?

— Нічого, але він — Бог.

— Тато? Бог? Ти що, збожеволів?

— Я маю на увазі, що тато для мами є Богом, — Джейк вимовив це так, ніби то була звичайнісінька річ, і знову взявся складати слова.

Я й гадки не мав, про що він говорить, але відтоді чимало про це думав — і зрозумів. Мама не могла гніватися безпосередньо на Бога, тому вона лютилася на тата. І знову брат бачив і розумів те, що для мене було недосяжним.

Тато повернувся до нас, Джейк байдужо поцікавився:

— Мені сьогодні потрібно їхати в Манкейто?

— Так, я відвезу тебе, — трохи розгублено відповів тато.

Ось так я зостався сам удома. Постукали в двері — приїхав шериф, він шукав батька. По радіо транслювали бейсбольний матч за участю «Твінс», я вилежувався на дивані у вітальні і гаяв час, слухаючи коментатора й обмірковуючи братові слова. На шерифові була форма кольору хакі. Він зняв переді мною капелюха, точнісінько так, як вклонялися татові гості, які приходили до нас, але особисто переді мною так іще не робили. Це мене трохи занепокоїло.

— Френку, тато вдома? — спитав він. — У церкві я вже був, там нікого немає.

— Ні, сер. Він поїхав з братом до Манкейто.

Ґреґор закивав і подивився в темряву за моєю спиною. Стало цікаво: може, він не вірив мені і хотів перевірити. Чи, може, то була звична манера поведінки поліцейського?

— Ти зробиш мені послугу, синку? Попроси його мене набрати, коли повернеться. Це важливо.

— Мама зараз в Еміля Брендта, — вів я. — Раптом ви захочете з нею поговорити.