Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
— Присягаюся, Джейку, я не помру. Я ніколи тебе не покину.
Він потроху підвівся, звісивши ноги з ліжка:
— Будь ласка, не покидай, — попросив, а потім додав: — Усе покотилося шкереберть, Френку.
— Усе?
— День, ніч, їжа. Я оце лежу і думаю. Усе інакше. Я досі чекаю, що вона підніметься нагору, зазирне до нас, пожартує.
— Я розумію, про що ти.
— Що ж нам робити, Френку?
— Треба жити далі. Треба жити, як раніше, і якось усе повернеться на свої місця.
— Невже? Справді?
— Повернеться, я так думаю.
Джейк закивав.
— Що ти хочеш сьогодні робити?
— Є ідейка, але вона тобі може не сподобатися.
Дід і Ліз після служби поїхали додому, щоби трішки перепочити. Вони пообіцяли повернутися і приготувати вечерю. Дід та Ліз весь цей час були поруч, і, хоча вони й самі страшенно втомилися і переживали, жодного разу від них не прозвучало і натяку на невдоволення чи нарікання.
Ми знайшли їх у прохолоді довгої веранди. Наша поява здивувала діда та Ліз, проте, щоб вони не хвилювалися, я одразу пояснив, чому ми прийшли:
— Сьогодні ніхто не працює, — промовив дід. — Це день відпочинку.
— Щиро кажучи, так ми ліпше відпочинемо, аніж коли сидітимемо вдома, — відповів я йому.
Ми з братом узялися до роботи — добре знайомі суботні клопоти на подвір’ї. Зникнення сестри та її смерть змусили мене інакше подивитися на діда та його дружину. Я любив Ліз і раніше, проте зараз мої почуття зміцніли. Я зрозумів, як неправильно ставився до діда. Завжди оцінював його з погляду свого власного розуміння, для якого відкритою була лише дрібна дещиця його особистості. І хоча в діда були свої вади — вимогливий, гордовитий, можливо, дещо старомодний, — він завжди вважав, що його подарунки чимало важили і були безцінними. Однак єдине, що було відомо на всі сто: він обожнював свою родину.
Ми впоралися з роботою, сховали приладдя та пішли на веранду. Ліз сиділа за великим столом, на ньому стояли склянки. Нам запропонували пригоститися лимонадом.
Дід подивився на подвір’я, де пишнів охайно підстрижений газон, і сказав:
— Не знаю, чи говорив вам про це, хлопці. Я надзвичайно ціную вашу працю. Мені увесь час наголошують, яким охайним є моє подвір’я.
Так воно й було, раніше він ніколи нас не хвалив. Казав лишень, що добре заплатить, коли як слід виконаємо роботу. І хоча ми докладали багатьох старань до нашої суботньої роботи, дідове пильне око і гострий язик жодного разу схвально не відгукнулися про наші зусилля.
— Ось, — сказав він. — Бонус не буде зайвим.
Кожному платили по два долари, але того дня ми отримали по десять. Я пам’ятав запальну суперечку батьків, де батько стверджував, що тесть є людиною, яка думає, що грошима можна купити все на світі, включно з любов’ю. Не надто замислювався про це, але така думка багато в чому збігалася з моєю. Тієї недільної днини я побачив і дещо інше. Не можу сказати, що саме відкрило мені очі: можливо, загибель Аріель, а може, поведінка та співчуття діда. Однак я стояв серед прохолоди веранди, тримав склянку холодного лимонаду й розглядав діда. Уперше в житті мене переповнила прихильність до нього та вдячність.
Ліз нагадала, що вже час повертатися. Чекали буденні справи.
— Хлопці, ви готові? — запитав дід.
— Я хочу прогулятися додому, — відповів я йому.
— Ти впевнений? А Джейк?
— Якщо Френк іде, то і я йду.
— Гаразд, — дід підвівся з крісла.
Прогулянка додому видалася зовсім інакшою, аніж за день до того. Усе було простіше. Джейк брів поруч, і то було приємно. Вулиці не видавалися чужими. Усе було інакшим, це безперечно.
— Щось трапилося? — запитав у брата.
— Я не можу не думати про неї. Я так хочу, щоб вона повернулася, — братів голос уривався.
— З часом стане легше.
— Коли, Френку?
Що я міг знати про смерть? У нас навіть не було домашньої тваринки, яка б померла. Подумав про батьків Боббі Коула, які із загибеллю Боббі втратили все. Згадав вечір тиждень тому; ми саме надуркувалися з Денні О’Кіфом, і я йшов додому. Містер Коул сидів на подвір’ї і вдивлявся у вечірнє небо, помітив мене на тротуарі, всміхнувся і крикнув:
— Ех, такий гарний вечір, Френку.
Я думав: невже людина, яка втратила все, ще може бачити красу заходу сонця? Чи зможемо ми — я, Джейк і наша сім’я — колись підвести голову і повернутися до життя?
— Я не знаю, але ще точно буде, — я поклав руку на плече брата.
Коли повернулися додому, тата там не було. Машина Доула стояла на парковці, Гас сидів на мотоциклі і розмовляв із сержантом. Ми з Джейком підійшли ближче.