Тягар пристрастей людських

37

Спочатку новизна роботи цікавила Філіпа. Містер Картер диктував йому листи і давав переписувати чорновики рахунків.

Містер Картер віддавав перевагу джентльменському стилю ведення справ у бюро; він не хотів мати нічого спільного з друкарськими машинками й упереджено ставився до стенографії: посильний знав стенографію, але його послугами користувався лише містер Ґудворсі. Час від часу Філіп вирушав із кимось із досвідчених службовців перевіряти рахунки якоїсь фірми і дізнався, до кого з клієнтів слід ставитися з повагою, а хто сів зі своїми справами в калюжу. Частенько йому давали аркуші з довгими стовпчиками цифр, які потрібно було додати. Він відвідував лекції, готуючись до першого екзамену. Містер Ґудворсі не втомлювався повторювати, що спершу робота здаватиметься нудною, але незабаром він звикне. Філіп виходив із бюро о шостій і перетинав річку в напрямку Ватерлоо. Вдома на нього вже чекала вечеря, а вільний час хлопець проводив із книжкою. Щосуботи він відвідував Національну галерею. Гейворд порадив йому путівник із вибраних статей Раскіна, і, гортаючи його, Кері невтомно ходив із однієї зали до другої, уважно читав думку критика про кожну картину і старанно намагався побачити в ній те саме. Неділі тягнулися довго. Філіп не знав нікого в Лондоні й проводив їх на самоті. Якось містер Ніксон, їхній родинний правник, запросив його в неділю до Гемпстеда, і Філіп провів радісний день у компанії галасливих незнайомців; він багато їв, пив і гуляв лукою, а повертаючись додому, отримав запрошення приходити, коли йому заманеться, але хворобливо боявся видатися нав’язливим, тому чекав офіційніших пропозицій. Не дивно, що він їх так і не отримав: маючи стільки друзів, Ніксони не думали про мовчазного самотнього хлопця, котрий не надто міг претендувати на їхню гостинність. Тож у неділю Кері просинався пізно і гуляв берегом. У Барнсі річка була каламутною, брудною і мілководною; їй не вистачало вишуканого шарму Темзи вище шлюзів і романтичного скупчення кораблів під Лондонським мостом. По обіді хлопець прогулювався пустирищами; там теж було сіро і брудно — незрозуміло, в селі ти чи в місті; усе заросло хирлявим дроком, а навколо лежало сміття, сліди цивілізації. Щосуботи ввечері Кері ходив до театру і радо стояв годину чи більше біля входу на гальорку. Повертатися до Барнса між закриттям музею та вечерею у чайній «A.B.C.» не було змісту, і Філіп не знав, що робити з вільним часом. Він тинявся уздовж Бонд-стрит або Барлінґтон-Аркад, а стомившись, сідав у парку чи в публічній бібліотеці на Сент-Мартін-Лейн, якщо на вулиці дощило. Хлопець дивився на перехожих і заздрив їм, бо вони мали друзів, а іноді його заздрість перетворювалася на ненависть, адже вони були щасливими, а він — нещасним. Він ніколи навіть уявити не міг, що можна бути таким самотнім у велетенському місті. Іноді в черзі на гальорку хтось заговорював із ним, але Філіп був сільським хлопцем і підозріливо ставився до незнайомців, тому своїми відповідями не давав жодних шансів на продовження знайомства. Коли вистава закінчувалася, Філіп був вимушений тримати усі свої враження про неї при собі й поспіхом перетинав міст до Ватерлоо. Повертаючись до холодної кімнати, де заощадливо не запалювали камін, хлопець відчував, як стискається серце. Тут було страшенно безрадісно. Поступово йому остогидли і кімната, і довгі самотні вечори в ній. Іноді Філіп почувався таким самотнім, що не міг читати, і тоді у гіркому розпачі годинами сидів і дивився на вогонь.