Тягар пристрастей людських

Вона підвелася й пішла до туалетного столика, але, кинувши в дзеркало швидкий погляд, опустилася на стілець, скрутила носовичок у кульку і витерла нею очі.

— Я віддала вам найцінніше, що може дати чоловікові жінка, — ох, якою дурепою я була! — а ви такий невдячний. У вас, мабуть, немає серця. Як ви можете бути таким жорстоким і так мучити мене, фліртуючи з цими вульгарними дівицями? У нас залишився лише тиждень. Хіба ви не можете дати мені хоча б таку дрібницю?

Філіп похмуро стояв перед міс Вілкінсон і думав, що вона поводиться по-дитячому. Він сердився, що вона хизується своїм поганим характером перед незнайомцями.

— Ви чудово знаєте, що мене не цікавлять ці О’Коннор. Що це вам таке зайшло в голову?

Міс Вілкінсон відклала свій носовичок. Сльози залишили сліди на напудреному обличчі, а волосся розкуйовдилося. Тепер біла сукня вже не пасувала їй. Жінка подивилася на Філіпа голодними палаючими очима.

— Це тому, що вам двадцять, і їм теж, — прохрипіла вона. — А я стара.

Філіп почервонів і відвів погляд. Страждання в її голосі дивним чином стурбувало його. Він щиро жалкував про те, що мав щось спільне з цією жінкою.

— Я не хотів зробити вас нещасною, — незграбно вибачився він. — Вам краще спуститися і побути з друзями. Вони дивуватимуться, що з вами сталося.

— Гаразд.

Філіп з полегшенням вийшов із кімнати.

За сваркою не забарилося примирення, але останні кілька днів ці стосунки обтяжували юнака. Йому хотілося говорити виключно про майбутнє, а розмови про майбутнє неодмінно змушували міс Вілкінсон проливати сльози. Спочатку її рюмсання розчулювало його, він почувався свинею і запевняв у пристрасті, що ніколи не згасне; але тепер це дратувало: одна річ, якби вона була молоденькою дівчинкою, але нерозумно весь час плакати дорослій жінці. Міс Вілкінсон невтомно нагадувала йому, що він ніколи не зможе віддячити їй за те, що вона йому віддала. Якщо вона так наполягала, Філіп радо визнавав це, але не розумів, чому з них двох більшу вдячність повинен відчувати саме він. Міс Вілкінсон хотіла, аби її залицяльник демонстрував свою вдячність найнеприємнішим для нього чином: він неабияк звик до самотності й часто відчував потребу побути на самоті, але жінка вважала його безсердечним, якщо він хоч мить не був у неї на побігеньках. Міс О’Коннор запросила їх обох на чай, і Філіпу хотілося піти, однак міс Вілкінсон нагадала, що в них залишилося лише п’ять днів і вона ні з ким не хоче його ділити. Це лестило, але й набридало. Жінка розповідала хлопцеві про вишукану делікатність французів, які перебували у таких самих стосунках зі своїми дамами серця, як він з нею. Вона захоплювалася їхньою галантністю, їхньою готовністю до самопожертви, їхньою досконалою тактовністю. Схоже, вимоги у міс Вілкінсон були неабиякі.