Тягар пристрастей людських
- Автор: Моэм Сомерсет Уильям
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4783-3
- Переводчик: Елена Даскал
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тягар пристрастей людських». Краткое содержание книги:
— Коли він буде тут?
— Між десятою та половиною на одинадцяту.
— Я краще почекаю, — вирішив Філіп.
— А чого ви чекаєте? — поцікавився посильний.
Філіп нервував, але спробував жартівливо приховати цей факт.
— Ну, я збираюся тут працювати, якщо ви не заперечуватимете.
— Ох, то це ви новий учень-канцелярист? Заходьте краще всередину. Містер Ґудворсі з’явиться за кілька хвилин.
Зайшовши, Кері помітив, як посильний — він був приблизно Філіпового віку і називав себе молодшим секретарем — витріщився на його ногу. Юнак зашарівся і, сівши, заховав її за здоровою. Він оглянув кімнату. Вона була темною і страшенно брудною. Світло лилося крізь слухове віконце. У приміщенні вишикувалися три ряди столів, а за ними стояли високі ослінчики. Над каміном висіла закопчена гравюра з боксерським поєдинком. Незабаром прийшов службовець, а потім ще один; вони кинули погляди на Філіпа і тишком поцікавилися в посильного (Кері розчув, що його прізвище Макдуґал), хто він такий. Раптом пролунав свисток, і Макдуґал підскочив.
— Містер Ґудворсі прийшов. Це наш керівник. Повідомити йому, що ви тут?
— Повідомте, будь ласка, — попросив Філіп.
Посильний вийшов і за мить повернувся.
— Проходьте сюди, будь ласка.
Філіп пішов слідом за ним коридором й опинився у невеличкій майже порожній кімнатці, де спиною до каміна стояв невисокий худий чоловічок. Він був похилого віку, а велика голова, що наче звисала з його тільця, надавала йому чудернацького вигляду. Чоловік мав широке й пласке обличчя, банькуваті бляклі очі та рідке волосся пісочного кольору; він носив якісь нерівномірні бакенбарди — там, де волосся зазвичай росте найгустіше, у нього його взагалі не було. Шкіра у містера Ґудворсі була набрякла та жовта. Він простягнув Філіпу руку і, всміхнувшись, продемонстрував гнилі зуби. Розмовляв чоловік зверхньо і водночас невпевнено, наче намагався додати собі поважності, якої сам не відчував. Він висловив сподівання, що панові Кері робота сподобається; вона досить рутинна, але стає цікавою, якщо звикнути; до того ж дає змогу заробити непогані гроші, а це головне, чи не так? Містер Ґудворсі розреготався зі своєю дивною сумішшю зверхності й сором’язливості.
— Містер Картер скоро прийде, — повідомив він. — Часом він трохи затримується в понеділок зранку. Я покличу вас, коли він з’явиться. Тим часом мушу дати вам якусь роботу. Ви розумієтеся на бухгалтерії та веденні рахунків?
— Боюся, що ні, — відповів Філіп.
— Я й не сподівався на це. Підозрюю, у школі не вчать нічого, що допомагає вести справи. — На мить чоловік замислився. — Здається, я знаю, чим ви можете зайнятися.
Він пішов до сусідньої кімнати і за мить повернувся з величезною картонною коробкою. Усередині безладно лежала купа листів, і чоловік попросив Філіпа посортувати їх у алфавітному порядку, згідно з прізвищами кореспондентів.
— Я проведу вас до кімнати, де зазвичай сидять учні. Там уже працює чудовий хлопець. Його прізвище Ватсон, він син Ватсона з «Ватсон, Крейґ і Томпсон», знаєте, вони пивовари. Він залишатиметься з нами цілий рік і навчатиметься бізнесу.
Містер Ґудворсі провів Філіпа через брудне бюро, де вже працювало шість чи вісім службовців, до вузької затильної кімнатки, відділеної скляною перегородкою. Там, розвалившись у кріслі й читаючи журнал «Спортсмен», сидів Ватсон. Це був елегантно вдягнений високий, огрядний молодик. Коли увійшов містер Ґудворсі, той підвів на нього погляд. Свою незалежність він підкреслював, звертаючись до керівника просто «Ґудворсі». Чоловікові не подобалося таке панібратство, і він підкреслено ввічливо називав юнака «містер Ватсон», але той не помічав докорів, натомість вважав таке звертання даниною благородному джентльмену.
— Бачу, вони викреслили Ріґолетто, — пожалівся молодик Філіпу, щойно вони залишилися вдвох.
— Правда? — перепитав той, анітрохи не розуміючись на перегонах.
Він із захватом оглянув розкішне Ватсонове вбрання. Здавалося, той народився у своєму фраку, а посередині велетенської краватки у нього вигадливо стирчала коштовна шпилька. На камінній полиці лежав його циліндр — ошатний, формою схожий на дзвін і блискучий. Філіп відчув себе голодранцем. Ватсон завів розмову про полювання і стрілянину: до дідька прикро гаяти час у цьому бісовому офісі, тепер він зможе полювати лише в суботу, а в нього стільки запрошень в усі куточки країни, але, звісно ж, довелося всім відмовити. Чорт забирай, як не пощастило, але він не збирається довго з цим миритися; він застряг у цій дідьковій дірі тільки на рік, а потім займатиметься бізнесом, їздитиме на полювання чотири дні на тиждень та перестріляє все, що тільки можна.