Темнолесникове прокляття

— Тож можете собі уявити моє хвилювання, коли я випадково нагледів тамтой загублений осередок ученості. Це місце започаткували кілька найблискучіших умів, що їх будь-коли знав Санктафракс, і мені страх кортіло побачити лабораторію на власні очі. — Він спохмурнів. — Але тут поставали реальні труднощі. З різьби пізнішого часу я дізнався, що лабораторію занедбано, а тунель до неї завалений. А в найостанніших записах ані тунель, ані лабораторія не значаться взагалі. — Лініус провинно похнюпив очі. — Гадаю, я мав негайно відмовитися від своєї затії, — зронив він. І, помовчавши, додав: — Але не зміг!

— Не зміг, — повторила Маріс, неспроможна приховати колючих ноток у своєму голосі.

Лініус приязно глянув на дочку.

— Так, я знаю, що нехтував тебе, — зізнався батько. — Грішний, каюся. Я знехтував усі свої обов’язки… Та що я міг удіяти! Надто великі були чари, щоб їм опиратися. Що більше я відкривав нового, то більше прагнув… то більшу мав потребу відкривати. Я ж науковець, Маріс, попри всі свої вади. Ти ж розумієш мене, чи не так?

— Так… гадаю, так, — неохоче відповіла Маріс.

— Я уявляв себе великим дослідником, який розкриває забуті таємниці цілого втраченого світу, — вів далі професор, і очі його палали завзяттям. — Попервах справа посувалася звільна. Давнє письмо важко читалося, а подекуди, оскільки й сама мова була архаїчна, — і розумілося. Мені доводилося вчащати до Великої бібліотеки, де пощастило виявити ще й інші давні сувої. Вони й допомогли мені в моїй нелегкій справі…

Він знову замовк, і Маріс бачила, як він повернувся до старого бібліотекаря. Обличчя Лініусове засяяло вдячністю.

— Я багато чого тобі завдячую, Чіпусе, — сказав він. — Дуже багато. Ти перший показав мені давні словники та лексикони. Ти навчив мене основ Старожитньої мови. І ти ж напоумив мене, як користуватися бібліотекою — на яке дерево лізти, щоб знайти потрібні відомості, як правильно вибирати гілку… — Він похитав головою. — Ех, знав би я, що ти там!

— Що ж, може, мені, зрештою, і слід було зголоситися, — сказав Чіпус. — Я б міг трохи вставити тобі ума і в зародку придушити цей несусвітній навісний героїзм…

Проте Лініус енергійно тріпнув головою.

— Мене б ніщо не зупинило, — запевнив він. — Я був одержимий, Чіпусе. Сп’янілий. Я був певен: у Старожитній лабораторії коїлося щось неймовірне. Тож мені лишалося одне: вперто домагатися розкриття її таємниці. Зрештою по багатьох довгих тижнях досліджень я з’ясував усе, що міг. Настав час дослідити Старожитню лабораторію безпосередньо на місці.

— А я гадала, вона опечатана, — озвалася Маріс.

— Так воно й було, — кивнув головою Лініус. — Але я згоряв од цікавості. І не міг утриматись, щоб не піти подивитися самому. І ось я вперше вирушив туди в небовій клітці. — Він подався вперед, по-змовницькому стишуючи голос. — Треба було діяти дуже обережно, — провадив він. — Одне те, що багато клопоту завдавало керування повітряною кліткою, а друге — я мав критися зі своїми намірами від колег-учених. Їм би не сподобалось, що їхній Найвищий Академік опустився до нижньонебових студій, а якби хтось із них запідозрив, що мене цікавлять питання землезнавства… — Він драматично вмовк і прикипів поглядом до Маріс. — Моє життя тоді не варте було б зламаного шеляга.