Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Слід, напевно, визнати, що політичну структуру «Славіній» можна розглядати як типовий приклад чіфдому. Тому не дивно, що за відсутністю легалізованих форм примусу соціальна організація слов’ян здавалася візантійським історикам достатньо вільною, щоб назвати її демократією.

Звичайно, це не була справжня демократія, що характерна лише для державних форм правління. Як свідчить Маврикій, коли вони збираються разом, «то вирішене одним зразу порушують інші, бо всі вони вороже ставляться одні до одних і при цьому ніхто не хоче уступати іншому... серед них багато ватажків і нема між ними згоди»[312].

«Славінії» на Балканах стали результатом розселення там слов’ян, що прийшли, передусім, з території України, тому ці утворення мали ту ж форму організації й структуру, яка спочатку виникла на їх прабатьківщині. Сучасна наука розглядає війни і загарбання як найважливіші функції складних чіфдомів у процесі їх становлення, хоча не менш вагомі аргументи й тих дослідників, котрі несхильні ці функції переоцінювати[313].

Важливе значення для розуміння історичних процесів на території України має вивчення простих вождівств у конкретних районах. Така робота була проведена Б. О. Тимощуком стосовно території Українського Прикарпаття[314]. При цьому він вивчив 36 гнізд поселень, розглядаючи кожне з них як общину. У VI—VII ст. на цій території ще не було укріплених поселень, хоча виокремлюються селища з ознаками ремесла, які дослідник розглядає як центри гнізд-общин. Мабуть, можна погодитися з його висновком, що «гнізда-общини VI—VII ст. виконували самостійні соціальні функції, були самоврядними». З VIII ст. місцеві жителі починають використовувати для влаштування центрів своїх об’єднань також городища більш раннього часу або будувати нові. Як нам здається, на цьому етапі з’являються відмінності в ступені розвитку різних чіфдомів, які можуть слугувати непрямими доказами їх ієрархії. Наприклад, показником цих відмінностей може бути тип центру вождівства. Для докняжого періоду Б. О. Тимощук слідом за В. В. Сєдовим визначає три типи таких центрів: городища-сховища, городища-адміністративно-господарські центри і городища-святилища[315].

Напевно, більш розвинутими були вождівства з центрами другого типу. Переважна їх більшість датується IX ст. Для них характерні щільна житлова забудова, наявність ремісничих майстерень і господарських споруд, але вони не мають спеціальних ритуальних споруд. Все це, очевидно, свідчить про більш чи менш виокремлену адміністративну верхівку, що не потребувала таких помпезних засобів легітимації свого становища, якими були городища-святилища, датовані автором VІІІ—X ст. Але вождівства, центри яких репрезентують городища-святилища з житловою забудовою, уявляються нам більш розвинутими, ніж городища-сховища без житлової забудови[316].

Тим не менше, всі три типи городищ об’єднані спільною рисою — наявністю довгих будинків-контин, у призначенні котрих найбільш рельєфно виступають усі функції центрів вождівств і особливо — редистрибутивна і сакральна. В цьому нас переконують історичні свідчення, зібрані Б. О. Тимощуком, а також отримані ним археологічні докази.