Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
Роками я бачила сни, як ми зустрічаємося. Ідемо на тракторі. Тракторист сигналить, а ми цілуємось. Вісім років, як його немає... Вісім... Сниться часто. Уві сні я весь час його благаю: «Одружись на мені ще раз». Він мене відштовхує: «Ні! Ні!» Я його жалію не тільки тому, що це був мій чоловік. Який чоловік! Який красивий мужчина! Велике сильне тіло. На вулиці на нього, а не на мене озиралися. Шкодую, що не народила від нього сина. А могла... Просила. Він боявся...
Вдруге приїхав у відпустку... Телеграму не дав. Не попередив. Квартира замкнена. У подруги день народження, я — там. Він відімкнув двері: гучна музика, сміх... Сів на стільчик і заплакав... Щодня зустрічав мене: «Йду до тебе на роботу, коліна тремтять. Як на побачення». Згадую, як ми поїхали на річку, засмагали, купалися. Сиділи на березі і палили багаття:
— Ти знаєш, як не хочеться гинути за чужу батьківщину.
А вночі:
— Тамарко, не йди більше заміж.
— Чому ти так кажеш?
— Тому що я тебе дуже кохаю. І не уявляю, що ти будеш з іншим...
Дні пролітали швидко. З’явився якийсь страх... Страшно було... Ми навіть віддавали доцю сусідам, щоб більше побути вдвох. Було не те що передчуття, але тінь... Позначилася тінь... Йому лишалося ще півроку. Уже готували заміну в Союзі.
Іноді мені здається, що я живу довго-довго, хоча спогади одні й ті самі. Я їх напам’ять вивчила.
Доня була маленька, приходить із садочка:
— Сьогодні ми розказували про своїх татусів. Я сказала, що мій тато військовий.
— Чому?
— Вони ж не спитали: є він чи немає? Вони питали, хто він.
Підросла. Коли я за щось сварюся на неї, радить:
— Ішла б ти, мамцю, заміж...
— Якого б ти хотіла тата?
— Я б хотіла свого тата...
— А як не свого, то якого?
— Схожого...
Мені було двадцять чотири роки, коли я лишилася вдовою. У перші місяці підійди до мене будь-який чоловік, одразу б заміж вискочила. Божеволіла! Не знала, як урятуватися. Навкруги те саме життя: хто дачу будує, хто машину купує, у когось квартира нова — потрібен килим, червоні кахлі для кухні... Гарні шпалери... Чуже нормальне життя... А я? А я — мов риба на піску... Ночами задихаюся від сліз... Меблі я тільки тепер почала купувати. У мене руки не здіймалися пекти пироги. Вдягнути гарну сукню. Хіба в моєму домі є місце для свята? Сорок першого і сорок п’ятого в усіх було горе, у всієї країни. Кожен когось втратив. Знав, за що втратив. Баби хором голосили. У кулінарному училищі, де я працюю, колектив сто осіб. Тільки в мене чоловік загинув на цій війні, про яку інші лише в газетах читали. Коли я вперше почула по телевізору, що Афганістан — наша ганьба, хотіла розбити екран. Того дня я вдруге чоловіка поховала...
П’ять років я кохала його живого і вже вісім років кохаю мертвого. Може, я божевільна. Я кохаю його.
Дружина
— Привезли нас до Самарканда...
Стоять два намети, в одному — ми скидаємо із себе все цивільне, хто розумніший, устиг дорогою куртку, светр продати, купити вина наостанок, в іншому — видавали солдатське беу (те, що було в ужитку) — гімнастерки сорок п’ятого року, «кирзаки», онучі. Покажи ці «кирзаки» негрові, який звик до спеки, — знепритомніє. У слаборозвинених африканських країнах у солдатів легкі штиблети, куртки, штани, кепі, а ми шеренгою, у спеку сорок градусів — ноги варяться. Перший тиждень на заводі холодильників розвантажували склотару. На торговельній базі тягали ящики з лимонадом. Відправляли до офіцерів додому, у одного я будинок цеглою облицьовував. Зо два тижні дах на свинарнику перекривав: три листи шиферу покладеш, два спустиш за пляшку. Дошки заганяли: один метр — один карбованець. Перед присягою двічі зводили на полігон, першого разу дали дев’ять патронів, другого — ми кинули по гранаті.
Вишикували на плацу і зачитали наказ: вирушаєте до ДРА для виконання інтернаціонального обов’язку. Хто не бажає — два кроки вперед. Троє вийшли. Командир частини повернув їх до шеренги коліном під зад, мовляв, перевіряли ваш бойовий настрій. Сухпайок на дві доби, шкіряний ремінь — і в путь. Ось така от штука... Я не засмутився. Для мене це була єдина можливість побачити закордон. Ну, і... І правда... звісно... Мріяв, що привезу магнітофон, шкіряний дипломат. До цього нічого цікавого в моєму житті не траплялося. Нудно жив. Летіли у величезному ІЛ-76. Уперше... Я вперше в літаку летів! Побачив в ілюмінаторі гори... Безлюдну пустелю. Ми — псковські, у нас галявини і лісок. Висадилися в Шинданді. Пам’ятаю число, місяць — дев’ятнадцятого грудня тисяча дев’ятсот вісімдесятого року...
Зиркнули на мене:
— Метр вісімдесят... До розвідроти. Там такі потрібні...