Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
В Афганістані спекотно, синку. Намагайся не застудитися. Ти завжди застуджуєшся...»
На цвинтарі всі мовчали, було багато людей, але всі мовчали. Я стояла з викруткою, у мене не могли її відібрати:
— Дайте домовину розкрити... Дайте сина побачити... — Цинкову домовину хотіла викруткою розкрити.
Чоловік намагався руки на себе накласти: «Не буду жити. Вибач, мати, а жити я більше не буду». Умовляла його:
— Треба пам’ятник поставити, плиткою обікласти. Як у інших.
Він не міг спати. Казав:
— Ляжу спати, син приходить. Цілує, обіймає.
За старовинним звичаєм берегла хлібину всі сорок днів... Після похорону... За три тижні вона розсипалася на дрібні шматочки. Отже, сім’я пропаде...
Розвісила по хаті всі світлини сина. Мені так легше, а чоловікові тяжко:
— Зніми. Він на мене дивиться.
Поставили ми пам’ятник. Гарний, з дорогого мармуру. Усі гроші, що на весілля сину збирали, на пам’ятник пішли. Плиткою червоною могилку обіклали і квіти червоні посадили. Жоржини. Чоловік пофарбував огорожу:
— Усе зробив. Син ображатися не буде.
Уранці провів мене на роботу. Попрощався. Приходжу після зміни — він на мотузці в кухні висить, саме навпроти фотографії сина, моєї улюбленої.
— Боже! Боже! Боженько ж мій!
Ви мені скажіть — герої вони чи ні? За що я таке горе терплю? Що мені допоможе це горе пережити? Часом подумаю: герої! Він не сам там лежить... Десятки... Рядами лежать на міському цвинтарі... Щосвята гримлять там військові салюти. Урочисті промови. Квіти несуть. У піонери там приймають... А інколи проклинаю уряд, партію... Нашу владу... Хоча я — комуністка. Але я хочу знати — за що? Чому в цинк мого сина загорнули? Себе проклинаю... Я — вчителька російської літератури. Сама навчала: «Обов’язок є обов’язок, синку. Його треба віддати». Проклинаю всіх, а вранці біжу на могилку, пробачення прошу:
— Пробач, синку, що я так говорила. Пробач.
Мати
— Отримала листа: «Не турбуйся, якщо немає листів. Пиши на стару адресу». Два місяці мовчання. Я не уявляла, що він в Афганістані. Збирала валізу, щоб їхати до нього на нове місце служби...
Він писав, що засмагає, рибалить. Надіслав світлину: сидить на віслючкові, коліна на піску. Я ні про що не здогадувалася, поки він не приїхав уперше у відпустку. Тут зізнався — з війни... Друг загинув... Раніше мало бавився з донечкою, у нього не було особливих батьківських почуттів, може, тому, що вона зовсім маленькою була. А тут приїхав — годинами сидить і дивиться на дитину, а в очах такий сум, що мені страшно. Уранці прокинеться, відведе її в садочок. Любив усадовити на плечі й нести. Жили ми в Костромі, місто красиве. Увечері сам забере. Ходили ми до театру, в кіно, але над усе йому хотілося сидіти вдома. Дивитися телевізор. Розмовляти.
У коханні став жадібним, іду я на роботу чи на кухні готую — йому й цього часу шкода: «Побудь зі мною. Сьогодні можна і без котлет. Попроси відпустку, поки я тут». Настав день відльоту, він спеціально запізнився на літак, щоб нам іще два дні побути разом.
Остання ніч... Було так добре, що я розплакалась. Я плачу, він мовчить, тільки дивиться-дивиться. Потім каже:
— Тамарко, якщо в тебе буде інший, не забувай цього.
Я:
— Ти збожеволів! Тебе ніколи не вб’ють! Я так тебе кохаю, що тебе ніколи не вб’ють.
Засміявся.
Дітей більше не хотів:
— Повернуся... Тоді народиш... Що з ними сама робитимеш?
Я навчилася чекати. Але якщо я бачила поховальний автобус, мені ставало зле, ладна була кричати, плакати. Прибіжу додому, висіла б ікона — стала б навколішки і молилася б: «Порятуйте мені його! Врятуйте!»
Того дня я пішла в кіно... Дивлюся на екран і нічого не бачу. На душі незрозуміле занепокоєння: десь на мене чекають, треба кудись іти, ледь досиділа до кінця сеансу. Тієї миті, напевно, точився бій...
Тиждень я ще нічого не знала. Я навіть отримала два його листи. Зазвичай раділа, цілувала їх, а тут розсердилася: скільки мені на тебе ще чекати?!
За дев’ять днів о п’ятій ранку надійшла телеграма, мені її просто підіткнули під двері. Телеграма була від батьків: «Приїжджай. Загинув Петя». Я відразу закричала. Розбудила дитину. Що робити? Куди йти? Грошей не було. Саме цього дня мав прийти його атестат. Пам’ятаю, загорнула дочку в червону ковдру, вийшла на дорогу — автобуси ще не ходять. Зупинила таксі.