Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
— До аеропорту, — кажу таксистові.
— Їду до парку. — І зачиняє дверцята.
— У мене чоловік загинув в Афганістані...
Мовчки виходить з авто, допомагає сісти. Заїжджаємо до подруги, я позичаю грошей. В аеропорту немає квитків до Москви, а мені страшно дістати із сумочки телеграму й показати. А якщо це неправда? Помилка? А якщо... Головне — не промовляти це вголос... Я плакала, усі на мене дивилися. Посадили до Москви в «кукурудзник». Уночі прилетіла до Мінська. Треба далі, до Старих Доріг. Таксисти їхати не хочуть, далеко — сто п’ятдесят кілометрів. Прошу. Молю. Один погодився: «Давай п’ятдесят карбованців, повезу». Віддала йому все, що в мене лишилося.
О другій під’їжджаю до будинку. Усі плачуть.
— Може, це неправда?
— Правда, Тамаро. Правда.
Уранці йдемо до військкомату. Відповідь військова: «Коли привезуть, тоді вам повідомимо». Чекаємо ще дві доби. Телефонуємо до Мінська. «Приїжджайте, самі заберіть». Приїжджаємо, а в облвійськкоматі кажуть: «Його помилково до Барановичів повезли». Це ще сто кілометрів, у нас в автобусі бак порожній. У Барановичах в аеропорту нікого з начальства немає, робочий день скінчився. У будці сидить сторож:
— Ми приїхали...
— Он там, — показує рукою, — якийсь ящик. Подивіться. Якщо ваш — забирайте.
У полі стояв брудний ящик, на ньому крейдою було написано: «Старший лейтенант Довнар». Я відірвала дошку в тому місці, де в домовині віко: обличчя ціле, але неголений лежить, навіть не вмив ніхто, домовина малувата. Запах. Нестерпний запах. Нахилитися, поцілувати не можна... Так мені повернули чоловіка...
Я стала навколішки перед тим, що колись було мені найдорожчим. Найкоханішим...
Це була перша домовина в селі Язиль Стародорізького району Мінської області. У людей — жах в очах. Ніхто не розумів, що відбувається. Піднесла донечку попрощатися, їй було чотири з половиною роки. Вона закричала: «Тато чорний... Я боюся... Тато чорний...» Опустили домовину в могилу. Не встигли рушники, на яких спускали, дістати, як раптом — страшний грім і град, пам’ятаю, град, як білий гравій на бузковий цвіт, хрумтить попід ногами. Сама природа повстала проти. Я довго не могла поїхати з його домівки, тому що тут була його душа... Його тато й мама... Його речі: стіл, шкільний портфель, велосипед... Я за все, що можна, чіплялася. Брала його речі до рук... Усі вдома мовчали. Мені здавалося, що мати мене ненавидить: я живу, а його немає, я вийду ще заміж, а її сина не буде. Вона — хороша жінка, але тими днями вона була знавісніла. Погляд важкий-важкий... Тепер вона каже: «Тамаро, виходь заміж». А тоді я боялася стрітися з нею поглядом. Батько ледь не збожеволів: «Такого хлопця занапастили! Убили!» Ми з матір’ю його переконували, що Петю орденом нагородили... Афганістан нам потрібен... Захист південних рубежів... Він не слухав: «Наволочі! Паскуди!»
Найстрашніше було потім. Найжахливіше... Звикнути до думки, що мені не треба чекати, мені нема на кого чекати. Але я довго чекала... Переїхали на іншу квартиру. Уранці прокидаюся мокра від жаху: «Петя приїде, а ми з Олесею живемо за іншою адресою». Ніяк не могла допетрати, що я тепер сама і буду сама. Я тричі на день зазирала до поштової скриньки... До мене поверталися тільки мої листи, які він не встиготрима-ти, зі штампом «Адресат вибув». Я розлюбила свята. Перестала ходити в гості. У мене лишилися тільки спогади. Згадувалось краще... Найперше...
Першого дня ми з ним танцювали. Другого — гуляли парком. Третього дня після нашого знайомства він запропонував вийти за нього заміж. У мене був наречений. Заява лежала в РАЦСі. Я сказала йому про це. Поїхав і писав листи великими літерами на цілу сторінку: а-а-а-а-а-а!!! А-у-у-у!!! У січні обіцяв: приїду і одружимось. А я в січні заміж не хочу. Я хочу весілля навесні! У Палаці урочистих подій. Із музикою, квітами.
Було весілля взимку, у моєму селі. Смішно і поспіхом. На Водохреща, коли ворожать, мені наснився сон. Мамі вранці розповідаю:
— Мамо, я бачила гарного парубка. Він стояв на мосту і гукав мене. На ньому військова форма. Але коли я підійшла до нього, він почав віддалятися, віддалятися і зовсім зник.
— Не йди заміж за військового, самотньою лишишся, — віщувала моя мама.
Він приїхав на два дні.
— Ідемо до РАЦСу!!! — З порога.
У сільраді подивилися на нас:
— Навіщо вам два місяці чекати? Ідіть по коньяк.
За годину ми були чоловіком і дружиною. Хурделиця на вулиці.
— На якому таксі повезеш молоду дружину?
— Зараз! — Зводить руку і зупиняє трактор «Білорусь».