Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
Поки він плакав, я цюкнув сокиркою кілька трісок, поставив самовар.
— То що далі було? — спитав у нього згодом.
— А далі зникла вона! Ані листа, ані звісточки! Була, була і немає! Два місяці ось так! А вона ж обіцяла написати, щойно влаштується. І вона б написала, якби могла! Написала! Вона у мене серйозна дівчина була! Вчилася тільки на відмінно! А це ж важко, бо в неї домашніх учителів не було! Все сама! Дисциплінована була. Поки не вивчить, з-за столу не встане. Вже і я, бувало, казав їй, щоб відпочила, бо ж і світу білого не бачить. А вона ні, далі вчиться, мені каже: «Тату, я хочу освіту отримати і для цього буду хоч день, а хоч і ніч учитися!» Ніколи нічого не забувала, все пам’ятала, то написала б мені, якби могла! Але сталося щось!
Він знову плаче, я знову чекаю, слухаю, як вода в самоварі гуде. От до всього людина звикає. Так і я до горя людського звик. Цей Василь Степанович он аж стогне від відчаю, а я сиджу, думаю, що їсти хочу, бо ж цілий день у полі. І не тому я так думаю, що кригосердий, що не співчуваю, а тому, що призвичаївся. Ще по роботі в конторі бачив я багато біди, нещасних людей. Спочатку переймався, аж серце боліло, а потім вкрилося воно наче шкірою грубою, нічого не пробиває. Головою я людину розумію, а серце спокійне.
— Що в поліції кажуть?
— До розшуку не подаватимуть, бо вона доросла вже, а в мене доказів, що сталося з нею погане, немає. От, кажуть, якби тіло знайшли! Оце таке батьку в очі кажуть, нехристи! Тіло їм потрібне! — кричить гість. — Я їм почав доводити, що сталося щось, злочин якийсь, а вони мене в холодну кинули! За те, що підвищив голос на чини поліції! Два тижні протримали, негідники!
— Ви обережніше висловлюйтеся, а то знову в холодній опинитеся, — попереджаю я.
— Та мені б у землі сирій опинитися! Бо сил немає жити! Пече мене, наче вогнем, не відпускає й на мить! Де моя Ганнуся? Де моя донечка? Хто її забрав? — крикнув і знову плакати.
Аж дивно мені, що ось так переймається. Мабуть, тому, що одна вона в нього. Зазвичай у родині у простих людей дітей десяток, як не більше. Коли помре хтось, так позітхають батьки, поховають, а за рік і нова дитина народиться. У більшості родин хтось із дітей вмер, а в деяких і не по одному. Але ж коли десятеро їх, то переймається людина менше, бо тих, хто живий, піднімати треба, а не за мертвими побиватися. А тут бач яка біда.
Поки чоловік плакав та стогнав, засипав я заварки в чайник, залив окропом, рушником зверху накрив, щоб настоювався добре. Сам слинку ковтаю, бо ж їсти дуже хочеться.
— Коли повернувся я з холодної, то ось це знайшов, — показує гість конверт. — Лист від Ганнусі. Спочатку зрадів страшенно, аж серце забилося. А потім розкрив, а лист старий.
— Що значить старий?
— Ганнуся до Києва поїхала дванадцятого квітня. Лист же був від чотирнадцятого. У листі написала, що приїхали вони вночі до Варшави, зараз розвезуть їх по місцях роботи, потім докладно все мені напише, де влаштувалася і як. Але ж більше не написала І лист чомусь довго йшов. До Конотопа він аж двадцятого червня потрапив.
— Більше двох місяців! Щось задовго навіть для Варшави, — погоджуюся я.
— І на пошті мені сказали, що відправили лист не з Варшави, а з Кременця.
— Звідки?
— З Кременця, місто таке на австрійському кордоні, у Волинській губернії. Тамтешнього поштового відділення штамп на листі стоїть.
— Дивно якось, що приїхала ваша дочка до Варшави, а лист про це з Кременця прийшов.
— Дивно! Підозріло! Кажу ж, сталося щось! Всім кажу, а нікому діла немає, ніхто мене і слухати не хоче! І ніяк мені людей зацікавити, бо бідний я. Аби мав тисячу рублів, тоді б, може, і забігали. А то байдуже всім. То до вас я прийшов, Іване Карповичу.
— І чому до мене? — дивуюся я.
— Тому що коли в холодній сидів, чув про вас не один раз. І про справу вашу з тими ляхами, які банки грабували, і про діамант Ксенії Дмитрівни Пяльцевої. А ще зі мною сидів Василь Талалайчук. Наш, місцевий. Хоч конокрад, але непогана людина. Якось передали йому бражки з волі, підпив він і розповів про вас Як ви його знайшли і коней примусили повернути, яких він у вас украв. Казав Вася, що досі не знає, як ви його знайшли, але знає, що будь-кого ви знайти можете!
— Про чорта приплітав? — киваю я.
— Приплітав. Але то дурне. Людина, коли з нечистою силою сплутається, і сама нечиста стає. Зла та горда. А про вас тільки добре балакають. І в Ромнах, і в Капітанівці. Всі вас поважають і люблять. Я навіть до батюшки капітанівського заходив, питав, чи ходите ви до церкви. Запевнив він мене, що добрий ви християнин. Аби душу дияволу продали, то не пускало б вас до храму Божого. А то ж і молитесь, і до причастя стаєте. Тому й довірився я вам із цією справою, яка мені найважливіша. Допоможіть мені знайти Ганнусю. Будь ласка!
— Так, тільки сидіть, на коліна не падайте! — кажу йому, бо бачу, що знову він зібрався ноги мені цілувати. — Справи я таки розслідую. Але мушу вам повідомити, що роблю це за гроші.
— Я знаю. Ось, — дістає він із кишені купюри. — Ось тут п’ятдесят рублів. Все, що зміг назбирати. Це вам на початок. А далі, якщо знайдете Ганнусю, то я хату свою продам. У мене добра хата, з дубових паль, неподалік від вокзалу, в самому центрі! Добру ціну за неї візьму, тут уже не хвилюйтеся.
— А де жити будете?
— Якщо повернете мені Ганнусю, то з нею будь-де житиму! Усюди мені добре буде. А без неї — погано. Знайдіть її, благаю вас!
— Я просто хочу одразу вас попередити, що в ході розслідування всяке може виплисти, — кажу йому і в очі дивлюся, щоб побачити, чи зрозумів він мій натяк.
— Що саме? — не розуміє він.
— Наприклад те, що мертва ваша донька.
— Ні! Ні! — аж підхопився він. — Жива вона! Жива! Серцем чую, що жива! У біді, але жива! Жива! Точно вам кажу! Жива! — кричить, я киваю, а сам розумію, що серце батьківське не дуже надійний доказ, бо частенько відчуває те, що хоче відчути, а не те, що є.
— Дай Бог, щоб жива була, — киваю я.
— То візьметеся за справу? — питає він і так дивиться, що в мене і вибору немає. Бо ж якщо відмовлю, то знову за чоботи схопиться, під хатою ночувати буде, вмовляти. І не відступить, бо у відчаї він.
Він у відчаї, а я спокійний. Зрозуміло, що відбулося. Жила дівчина за батьком, як за кам’яною стіною, а потім потрапила у світ. А світ же п’янить людей незвичних, то закрутило дівчині голову. Роман якийсь, звабив хтось, може, уже й носить у пелені. А знає ж, що батько строгий, то боїться написати йому, ховається. Часто таке трапляється. Тільки казати це чоловікові сенсу немає, бо все одно він не почує, не повірить, що його улюблена донька на таке здатна То треба якось хитро відкараскатися.
— Справу я вашу візьму, але одразу попереджаю, що чутки, які про мене ходять, перебільшені. Щось я розплутую, а щось і ні. То щоб потім без образ, бо справа ваша складна та непевна.
— Які образи? Ви тільки Ганнусю знайдіть, і більше мені нічого не потрібно! Ганнусю знайдіть! А хочете — я рабом вашим стану? Що скажете, те і буду робити! Задарма! Я на все здатний, лише б Ганнусю врятувати!
— Ні, повертайтеся додому, залиште адресу тільки. Я буду вам листами повідомляти про хід справи. І ви пишіть, якщо щось нове дізнаєтесь.
— Писатиму! Писатиму! — он як він зрадів, аж пританцьовує. Довірливий у нас народ. — Тільки знайдіть, знайдіть!
Ледь спровадив цього божевільного. Вирішив, що за місяць напишу листа, а там, може, життя Ганнусю притисне, і повернеться вона до батька. Частенько ото я спостерігав, що коли батьки дитину оберігають від життя, то дитина потім, як на волю вирветься, починає витворяти різне. Наче з ретязя зірвалася. Тут краще призвичаювати заздалегідь.
Ото я так думав і таким себе розумником відчував, що страшне. Але Господь наш уміє здивувати і на місце поставити. Добряче вміє. То ото за кілька днів був я в полі. Коли чую, у дзвін забила Уляна Гаврилівна на хуторі. Хтось приїхав. Важливий, мабуть, бо я наказав лише у важливих справах мене відволікати.