Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— А ось це, Ваню, погано. У тропіках навіть найменше поранення може бути небезпечним Я про це у журналі «Навколо світу» читав. Треба обробити рану.

— Та чим, немає ж нічого.

— У Срібних має бути, — їх благородь побіг до самовара. Я пошкандибав за ним Всередині було темно, куди йти — незрозуміло, що шукати — теж.

— Чорт! — залаялися їх благородь. — Бозна-де в них аптечка!

— Я на вулиці почекаю, — вийшов із самовара, в голові якось дивно гуло. Коли помітив якісь рухи у іншому самоварі. О, та то ж Слимаки ожили! Я підхопив гарматку і навів на них. Не знав, скільки у ній набоїв, але самого вигляду її вистачило, щоб Слимаки злякалися і підняли руки своїх металевих футлярів.

— Не стріляйте! Не стріляйте! — несподівано почув я незнайомий голос із дивним, німецьким, чи що, акцентом.

— Це хто там? — здивувався Мельников і вибіг із самовара.

— А он викрадачі наші ожили, — вказав я на Слимаків.

— Ох ви ж гади! У яку халепу нас втягнули! — їх благородь аж кулаком намірилися.

— Не вбивайте нас, ми вам потрібні! — закричали Слимаки.

— Так, спершу обробіть рану мені й товаришу, а потім розмовляти будемо! — наказав Мельников.

Слимаки обробили мені рану й розповіли, що нам треба тікати, бо Срібні, вони їх звали Вбивцями, можуть прилетіти.

— Та ми з Ванею їх усіх повбивали! — зареготав Мельников. Однак Слимаки сказали, що є й інші Срібні, які будуть мститися, то треба тікати.

— Нам до Києва треба! Ми ж служиві люди! А бозна-де вже стільки пропадаємо! Ану швидко нас туди доставити!

Слимаки пообіцяли.

— І щоб без жартів! — пригрозили їх благородь. Слимаки запевнили, що навіть і не думають жартувати. Зайшли ми до них у самовар і полетіли. Ага, як ото аероплани літають. Там узагалі непогано було. І помилися ми, одяг знайшли нам, навіть чарчину можна було перехилити, але я відмовився і їх благородь переконав, що не треба пити. Не подобалися мені ці Слимаки.

Вони розповіли, що полюють на різних тварин для звіринців. Ото і до Києва прилітали, щоб дітей узяти. Бо їх дресирувати легше. Дітей узяли, а тут ми з їх благороддю, довелося і нас схопити. Не знали, що робити, коли Срібні напали. Вони виявилися найголовнішими, бо найкраще озброєні, а ще можуть невидимими ставати. Срібні нас забрали і кинули до своїх полонених, щоб полювати на нас. Це забавка така в них. І не тільки забавка, а й тренування. Виловлюють вони найкращих бійців звідусіль і відточують на них своє вміння вбивати.

— Дуже страшні ці Срібні! — скаржилися Слимаки.

— А діти де? — згадав я. — За дітей голови постинаю!

— Живі, живі! — закричали Слимаки й дітей показали. Точно живі, замурзані тільки, наче циганчата.

— Ну, добре, а за скільки годин ми в Києві будемо? — поцікавився їх благородь.

— По-вашому десь днів за двадцять, — заявили Слимаки.

— Що? — закричав Мельников. — Та з Владивостока до Москви і то не так довго! Ану швидше везіть!

Але слимаки запевнили, що швидше не можуть, бо їхній корабель був пошкоджений Срібними. Вже їх благородь і кричали, і ногами тупали, а пришвидшити політ не змогли. То летіли довгенько, ті самі двадцять днів. Коли вже наближатися почали, Слимаки розповіли, що пересадять нас у корабель Срібних і на ньому спустять. На своєму до Києва летіти боялися, казали, що двигуни можуть не витримати.

— Та вже як хочете, тільки швидше! — кричав їх благородь, який усі дні тільки й говорив про те, як його буде лаяти благовірна Дашенька та полковник Скуратівський. Вигадував, бідолаха, що б ото їм наплести.

Нас перевели до корабля Срібних, всадили у крісла. Ми з їх благороддю попереду сиділи, а діти, їх аж п’ятеро, у тому числі дитина Гусятинського, позаду. Слимаки поставили перед нами таку наче дошку, що миготіла, побажали щасливої дороги і пішли. Сидимо, я наплічник, яким ще Срібні нас спорядили, собі на ноги поклав, озираюся.

— Що у тебе в наплічнику? — дивується їх благородь.

— Та різне.

Тут ота дошка, що миготіла дивно, запалилася, і стали по ній живі картинки бігати. Ого як у кіно. І на картинці тій наче куля якась величенька у напівтемряві.

— Це ще що? — дивуюся. Їх благородь придивляються уважно.

— Ваню, та це ж Земля!

— Хто?

— Земля! Ну дивися, це ж точно глобус! Он Африка, он Європа, а он і батьківщина наша — Російська імперія! Велика яка! — Мельников пальцем тикає у кулю, там видно щось.

— А де ж білокам’яна? Де столиця? А Київ? — питаю, бо воно щось ніяких вулиць чи палаців не видно.

— Тю, Ваню, вони дрібні для цього. А он моря видно! Дивися! Ото Японія! Бачиш? Вона! — Але звідки я знаю, яка та Японія? Я там не був. — Нічого собі, Ваню! — захопилися їх благородь, дивляться на ту кулю, яка наче наближається.

Потім раз — і немає кулі. Замість неї Слимаки на дошці. Звідки вони тут? Пішли ж до себе на корабель! Я аж за дошку зазирнув, але вона тонка, у палець завтовшки, не сховаються у ній Слимаки, тим більше у своїх металевих футлярах!

— До побачення дурні люди, — кажуть нам Слимаки і руками махають.

— Думайте, що говорите! — образилися їх благородь.

— Скоро ви загинете. Ваш корабель вріжеться у вашу ж планету, і мокрого місця від вас не залишиться. А ми, Чувіндаки, будемо жити, ще й нагороду зі Срібних візьмемо за те, що вас знищили! Ось ми які! — сміються. Чувіндаками Слимаки себе назвали. — Хочемо з вами попрощатися, дурні люди!