Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Ах ви ж покидьки! Та я вас! — їх благородь револьвер дістали, а Слимаки регочуть, аж їхні футляри, схожі на залізні ляльки з акваріумами замість животів, хитаються.
— Нічого ви не зробите, дурні люди! Нічого! Прощавайте! — сміються. І я засміявся. Руку в наплічник засунув і дістав звідти щось.
— Може, ще поговоримо? — питаю. А Слимаки вже не сміються! Вирячилися, хоча в них і очей немає. Бо тримаю я в руках маленького Слимака.
— Як ти смів! — кричать мені.
— А я так. Давайте тепер, рятуйте нас, Слимачки.
— Ми не можемо! Корабель уже націлено!
— Ну, тоді оця ваша шмаркля з нами загине, — кажу.
— Ні! Ні! — хором кричать. От хоч і Слимаки, а за дитинчат своїх хвилюються.
— Тоді рятуйте.
Вони давай щось розумувати.
— Є вихід! — кричать.
— Який? І без хитрощів, бо роздавлю вашого малого, наче хробака! — обіцяю їм.
— Біжіть до рятувальної капсули! Швидко! — пояснили, як бігти і що робити. Капсула — то наче рятувальний човен на пароплаві. Добре, що розрахована була на Срібних, а вони хлопці дебелі, то й ми з Мельниковим помістилися, і діти.
— Тисніть на кнопку, — кричать нам Слимаки з дошки, яку ми з собою прихопили. Натиснули. Як трясоне нас, і понесло вбік. У тій капсулі віконце мале було. Припав я до нього, дивлюся, що самовар Срібних полетів кудись далі. А там унизу ота куля, що ми раніше бачили, виросла неймовірно, вже і краю не видно.
— Диви, он Сибір-батечко! — радіє їх благородь. Летимо. — А ото, мабуть, Урал. Ой, а то що? — кричить Мельников. Бачу наче вогонь якийсь позаду, в Сибіру.
— То корабель Убивць вибухнув, — пояснюють Слимаки. — Обережніше з нашою дитиною.
— А ви з нами!
Впали ми аж за Волгою, у степах. Добряче трусонуло нас, але всі живі. Вилізли з капсули, вона майже уся в землю зарилася.
— Ваню! — питає їх благородь. — А як ти здогадався, що можуть нас погубити ті Слимаки?
— Ваша благородь, та щоб я слизу довірився? Ніколи!
Малого Слимака я всередині залишив, як домовлялися. А самі пішли. Цілий день чимчикували, поки зустріли калмицьких пастухів. Вони вже нас до Царицина відвезли. Потім потягом ми до Києва. Дорогою домовилися нічого про польоти і пригоди не розповідати, бо ж у кращому разі засміють, а в гіршому — до божевільні відправлять.
У Києві виявилося, що нас уже поховали. Ага, поховали. Як заведено, на цвинтарі. Їх благороді пам’ятник гранітний, мені — з піщаника. Думали, що бунтівники нас викрали та вбили. Ми щось брехали про дивовижний порятунок. Їх благородь, от же молодець який, згадав про нагороду за дитину Гусятинського, яку жиди обіцяли. Дитина в нас, тепер би її у готівку перевести. Але виявилося, що в Гусятинського вже інша дитина була Жиди хитруни ще ті виявилися. Дали Гусятинському грошей, привели хлопчика більш-менш схожого, батько його радо впізнав, і так знайшлася дитина То обійшлося без погромів. Жиди без погромів, а ми з їх благороддю без грошей. Добре, що хоч прийняли Гусятинські свого малого. Та й інших по родинах розпихати вдалося.
Мені й без дітей клопоту вистачало. Сон утратив. Ото тільки очі заплющу, і Срібні мені ввижаються. Цілу ніч із ними воюю, а зранку такий слабкий, ледь живий. Вже і горілочкою лікувався, і компресами, і лазнею, а нічого не допомагає. Тільки як сходив до бабки одної, щоб переляк мені вилила,, тоді попустило.
Десь за тиждень після того викликали мене до себе їх благородь. Вони весь час у кабінеті сиділи, бо з такою пикою, як у нього, в люди не вийдеш. Все ж таки справжня тигриця та Дашенька. Мабуть би і Срібного перекусила навпіл, якби зустріла.
— Слухаю, ваша благородь, — доповідаю.
— Дивися, Ваню, про кого журнал «Нива» пише! — сміється їх благородь. Показує мені фотографію чоловіка якогось. Наче десь я його бачив. — Пізнаєш?
— Це ковбой той, чи що? — згадую я.
— Та це я думав, що він ковбой! А він виявився грабіжник потягів та банків!
— Та ви що?
— Ага, Бутч Кессіді звуть! За нього американський уряд велику нагороду обіцяє! І ще от пишуть, що зник він у Болівії. То будемо вважати, що у Болівії ми були.
— А що це?
— Країна така, у Південній Америці.
— Та ну ви що! Ваша благородь, мені ж як філеру заборонено за кордон їздити! — лякаюся я.
— Ну, тоді в Туркестані, стежили за бунтівниками, — пропонує їх благородь.
— Так точно!
— Оце аби й Дашенька так зі мною погоджувалася, як і ти, — зітхають їх благородь. Зараз засумують і пити коньяк почнуть.
— Можна йти? — питаю, щоб не заважати.
— Та ні. Тут і газети про дещо цікаве пишуть. Чув, що в Сибіру сталося?
— Та, кажуть, вибухнуло щось. Лісу багато поклало.
— Багато! Тисячі гектарів! — оживає їх благородь. — А знаєш, що то було?
— Та на японців кивають, — згадую я балачки у трактирах про випадок на річці Тунгусці.
— Які там японці, Ваню! Вчені кажуть, що то метеорит із неба впав. Але ми-то знаємо, який то метеорит, — посміхається їх благородь і підморгує мені. Дивлюся здивовано. Не розумію, до чого веде.
— Ваню!
— Що?
— Та то ж корабель Срібних був! На якому ми летіли! Він вибухнув!
— Та не може бути! Отой самовар так вибухнув?
— Отой самовар! Ти згадай, як їхня зброя стріляла!
— Хай Бог милує, — тільки головою кручу, бо ж ото про той випадок у Сибіру тільки й балакають. Кажуть, якби не в тайзі впало, а в населених місцях, так жертв би було страшне скільки. Деякі кажуть, що то за революцію покарання, а інші на правлячий дім хулять.
— Ех, Ваню, а я ж правду всю знаю, тільки сказати нікому не можу! — скаржаться їх благородь.
— І не треба. Краще нам оту правду забути, наче й не було нічого.
— Та як же забути таке, Ваню? — аж стогне Мельников.
— Забути, забути! Як страшний сон!
— Ні, я книжку про те хочу написати! — каже штабс-капітан.
— Ваша благородь, навіть не думайте про те, бо життя собі зламаєте. І кар’єру, і все. Самі розумієте, що ніхто не повірить, а за дурника вважатимуть.
— Ваню, та таке ж бачили!
— Уві сні чого тільки не побачиш. Тим більше у страшному! Забувайте ви про це. Краще подумайте, чим дружину потішити. Жінки люблять у часи душевних хвилювань у крамницях рятуватися. Сходіть, купіть щось. Ото краще.
— Ох, Ваню, правильно ж кажеш, — якось непевно каже їх благородь і дістає коньяк свій улюблений.
Писати книгу він таки почав, я на столі у нього листки бачив, але швиденько загальмував. Тоді ще закохався у модистку одну і взагалі про ті події не згадував. Я теж.
А пам’ятник із хрестом ми на цвинтарі залишили. По-перше, як так трапилося, то довго житимемо. А по-друге, місце на цвинтарі нікому не зайве...
— То досі, Климентію Євграфовичу, є на Байковому цвинтарі в Києві скромний пам’ятник Івану Карповичу Підіпригорі, що загинув при виконанні службового завдання. Ось так, — я підводжуся і підкидаю до грубки дров, щоб чаю підігріти, бо ж у горлі пересохло. За вікнами лопотить дощ, граф мовчить. Але не спить, щось метикує.
— Графе, чого мовчите? Не сподобалася історія?
— Іване Карповичу, а це ж усе насправді було, — тихо каже граф. У нього перелякане обличчя. — Я ж вас знаю, Іване Карповичу. Можете ви щось вигадати, але щоб стільки — ні. То бачили все на власні очі!
— Бачив, графе, бачив. І не я один.
— А не боїтеся, що оті Срібні повернуться?
— Боятися треба тільки Господа нашого. Все в руках його. Але думаю, що якби могли мене Срібні знайти, то вже б знайшли.
— А може, і ні. Мабуть, я той, піду я, додому мені потрібно, — Маєвський підхопився і заходився одягатися. Як я його не переконував, але пішов він. Два місяці у мене не з’являвся, поки зовсім не зголоднів у своєму порожньому маєтку. Але й коли прийшов, то про розповідь мою жодного разу більше не згадав. Я й не наполягав, бо історія справді була якась уже аж занадто дивна. То записав її, як дивину небувалу.