Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Куди?
— В кубло їхнє, кудись же вони голови з хребтами відносять. Десь воно неподалік. Ото нам туди.
— А далі що?
— А далі подивимося. Ходімо!
— Ваню, куди йти?
— Поки на дерево.
Деруся. І зовсім не для того, щоб на три сонця дивитися. Лізти доводиться довго — дерево високе, і навколо не нижчі. Аж ось на самому вершечку стає видно краєвид. У три боки ліси, ліси, ліси, а в четвертий — пагорби. Скоріше, скелі, бо майже без лісу та рослин. Мабуть, нам туди.
— Три сонця! — дивується їх благородь, що теж видерся. —. Ну такого ж бути не може! Земля ж обертається навколо одного-єдиного сонця!
Тут уже я з подивом на нього дивлюся.
— Хто обертається? — перепитую про всяк випадок.
— Земля, планета наша, — верзуть їх благородь якусь маячню.
— Як обертається? Та всім же відомо, що земля стоїть на трьох китах, а ті на трьох слонах, а вже слони на черепасі, що плаває у прадавньому океані! Як вона може обертатися? До того ж, саме сонце небом бігає, то воно і обертається! — кажу, а їх благородь вирячилися, наче в мене на чолі якась хула на государя написана.
— Ваню, ти що, зовсім темний?
— Та це ви абищо кажете! — обурююся я. (Тут треба зауважити, що от справді не вірив тоді, що Земля навколо сонця, а не навпаки. Зараз уже знаю, бо граф книги дав почитати, з грифом Міністерства народної просвіти, де про це розповідається. Тобто не єресь).
— Ану не смій з начальством так розмовляти! — кричить Мельников. Перепрошую. — Це у школі вчать, що земля — планета, що обертається навколо сонця. Науковий факт! А ти — кити, слони!
— Я картинку бачив. Три кити, вони на трьох слонах, а ті на величезній черепасі.
— Ваню, то маячня. Мене слухай!
— Слухаюся. Тільки коли сонця три, то навколо якого обертатися?
— Ну, Ваню, я ж не астроном якийсь. Не знаю.
— Нехай. Ходімо, ваша благородь. Нам туди, до пагорбів.
— А там що?
— Подивимося.
Злізли ми з дерева і пішли. Час від часу я знову на дерева дерся, щоб перевірити, чи у правильному напрямку йдемо. Бо ж у лісі орієнтуватися важко, особливо коли аж три сонця на небі. Чули далекі постріли. То, мабуть, Срібні знайшли сицилійця та зулуса. Чотири постріли. Тепер наша черга. Поспішаємо. Десь за годину вже були біля скель. Круті схили, на які годі й мріяти залізти. Йдемо уздовж, шукаємо, де б піднятися. Коли чую ґелґотіння птахів. Зупиняюся. У Туркестані чув таке. Коли птахи в горах зліталися на стерво.
— Тут треба лізти, — кажу.
— Тут, так тут, — несподівано легко погоджуються їх благородь. Вони напружені і тихі. Розуміють, що часу в нас небагато і краще вже лізти, аніж навкруги ходити. — Он щілина наче непогана.
Він лізе першим. У нього скручений з піджака наплічник, у якому зброя. У мене інший, у якому багно. Воно нам ще знадобиться. Лізти важко. Каміння ріже пальці, але знаємо, що іншого виходу немає.
— Не озирайтеся, ваша благородь, — кажу Мельникову. Я в горах лазив, то знаю, що тільки вперед треба дивитися.
Важко, з пораненнями, але нарешті видерлися. Далі серед каміння прокралися на майданчик, заповнений огидними птахами, які жадібно щось жерли і ґелґотіли.
— Диви, Ваню! — шепоче їх благородь. Бачу. Птахи обдирають хребти та голови вбитих хлопців, прибиті до високих паль. Вже майже підчистили. — А онде і самовар той.
Справді, подалі від прірви стоїть на майданчику вже знайомий нам самовар, слимаківський, а поруч іще один, схожий, — мабуть, Срібних.
— О, те, що нам треба, — кажу, а їх благородь кидається до тих самоварів. У кожній руці по револьверу. Стрибаю за ним, хапаю за ноги, валю.
— Ти що, Ваню! — ображається Мельников.
— Тихо! — шепочу я.
Птахи лякаються нашою борсання, починають кричати, зчиняють справжній ґвалт. А потім стихають, наче за командою. І ми лежимо, наче мертві. Краєм ока бачу червоний промінь, який біжить землею. На нас не зупиняється. Лежу, не дихаю. Їх благородь теж. За кілька хвилин повземо геть, до прірви, біля урвища ховаємося у щілині.
— Звідки ти знав, що воно там є? — питає їх благородь.
— Просто берігся. Дайте бляшанку з сигарами.
— Ти що, покурити вирішив?
— Давайте. І ніж.
Їх благородь дають, що я просив. Починаю різати сигари якомога дрібніше, ледь не на порохню.
— Ти що робиш?
— Допомагайте. Тільки дрібно-дрібно.
Більше їх благородь не питає, працює. Ото збоку на нас подивитеся, так цікава картина виходить! Офіцер охранки з філером сидять голі в щілині, всі у багнюці і ножами кришать тютюн! Божевільні, хіба щось інше подумаєш? Але нам рятуватися потрібно, а не дивитися, як збоку виглядаємо.
— Досить? — питають їх благородь.
— Ще, — кажу.
Всі сигари, які у бляшанці залишилися, порізали. Потім я розповів про свій план. Ризикований, звісно, але вибирати не було з чого. То наляпали один на одного свіже багно і почали крастися. Спочатку до паль, де черепи з хребтами висіли. Витягнули одну. Важка, міцна, загострена. Далі пішли до самоварів. Повільно, повільно. Птахи на нас уваги вже не звертали. Все, що могли, з’їли, мабуть, чекали нової порції. Біля самоварів я їх благородь підсадив, щоб вони обережненько на гору залізли. Потім тютюну передав. Перехрестилися. Я з палею внизу залишився. Кинув камінь у птахів. Вони знову давай ґелґотати. Принишк я. Коли зашипіло щось, і двері у самоварі Срібних відчинилися. Це я так кажу — двері, насправді на двері анітрохи не схоже. Та й не самовар ніякий. Але ж якось треба називати, коли слів для цих див немає. То двері. У самоварі.
І з дверима наче сходи такі відкрилися. І ото по тих сходах спускається щось. Це я так здогадуюся, бо ж не видно нічого. Їх благородь теж здогадується, але йому здогадуватися треба краще. Он Мельников узяв і потрусив тютюном над сходами. Якесь рикання почулося, промінчик червоний побіг, їх благородь завмер марудою. Зупинився промінчик. На мені! Невже здогадався! Я аж злякався, коли як почало щось на сходах чхати. Пробрав тютюн! Міцний же! Побачив я, як земля прогинається біля сходів. То чудовисько зійшло, мабуть, щулиться ото, чхає, не може зрозуміти, що ж відбувається.
І тут уже моя черга. Як крутону я палею, та з розгону як вдарю! Кудись туди, де мусить нога Срібного бути. Паля важка, паля міцна, з розгону паля, то не відскочила, як меч японський, а щільно так прилягла, аж наче хруснуло щось. Ой, тут як зареве чудовисько! А я йому ще тютюну, кудись туди, де пика його огидна має бути. А їх благородь уже зістрибнули й ну лайном пташиним кидатися у чудовисько. Ось вже і видно Срібного! Крутиться, зброєю махає, але ж нічого не бачить, бо очі йому затьмарило, а ще чхає, потвора! А я ще палею. По іншій нозі. А їх благородь каменюкою в голову, наче якийсь бунтівник у 1905-му. Воно реве, крутиться, нічого не бачить, почало стріляти. Отою гарматкою невеликою, яка у Срібних на правій руці Нам непереливки довелося. Добре, що ще тютюну підсипали, потім я палею по правій руці вдарив, яка стріляла. А їх благородь каменюку схопив. Велику таку, розміром з кавун херсонський. Як тільки її підняв! Я розігнався, палею в груди чудовиська вдарив і завалив істоту. Впало воно, а вистрелити в мене не може, бо і не бачить, і рука перебита. А он на іншу їх благородь ту каменюку кинув. Хруснуло щось, заверещало чудовисько. А ми палю удвох схопили і в голову гостряком з розгону. Отут воно кричати припинило, ще посіпалося трохи і здохло.
Як тільки здохло, зробилося видимим. З металу все, кажу ж, без жодної клепки, бозна, як і робиться. Дивом ми його вбили, аж самі повірити не можемо. Коли чуємо — завило щось у лісах. Мабуть, зрозуміли Срібні, що сталося.
— Ваню? — дивиться на мене їх благородь.
— Хапайте револьвери і стріляйте.
— Так не беруть же їх револьвери!
— Револьвери не беруть. А ось це візьме, — беру оту гарматку, яка в руці у чудовиська була. Важка, але курок он є, то якось уже вистрелю. — Ви жилет одягніть, — стягнув із убитого срібного отой захист його. Звісно, великуватий для їх благороді, бо ж чудовиська дебелі.
— Важкий, зараза! Я в ньому і не встою! — каже Мельников.