Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Що думаєш про це, Микито? — питаю.

— А що тут думати, ясно все як день, — кривиться він, помітно розчарований.

— І що ж ясно?

— А те, що заманили бідну дівчину і продали.

— Куди? — дивуюся я, бо ж зараз усе ж не кріпосні часи, щоб людей можна було продавати.

— До борделю, Іване Карповичу, до борделю.

— Вона не така, щоб у борделі працювати!

— А там хоч така, а хоч сяка, все одно примусять.

— Вона б утекла.

— Куди вона втече, в чужій країні, без документів та грошей?

— Як у чужій країні? — дивуюся я.

— А так. Продають їх за кордон, щоб важче знайти було. Звідки, думаєте, в наших борделях іноземок багато? Пам’ятаєте, у Розочки Шпільман і французки, і чешки, і німкені, і польки. Як вони до Києва потрапили? Так само! Викрали їх і продали сюди. А наших туди.

— Та що ти таке кажеш, Микито? Що це, худоба, щоб ось так продавати? Люди ж!

— Ні, Іване Карповичу, худоба. Тільки куди вигідніша. Великі гроші на цій худобі робляться!

— Та ну ти що? Як?

— А так, Іване Карповичу. Це ж цілий механізм! На вокзалах та ринках спеціально навчені люди стоять, видивляються приїжджих дівчат. Їх одразу видно по розгубленості, бо ж приїхали вперше в житті до Києва, за кращою долею. Ото до них підходять і починають розмовляти. Знають, що сказати, обіцяють хорошу роботу, добру платню. Чаєм напоять, добре слово скажуть, порадою наче допоможуть. На більшість одразу це діє, і вірять дівчата шахраям, ідуть за ними. Дехто відмовляється, бо ж батьки казали чужим не вірити. З такими далі працюють. Зазвичай крадуть гроші, які батьки для початку дали. І ото залишається дівчина сама та без грошей, у чужому місті немає куди їй подітися. Тут її й беруть. Роботу обіцяють за освітою. Комусь покоївкою, а комусь і гувернанткою, багато грошви обіцяють, голови задурюють і ось уже везуть до кордону. Мовляв, робота саме там. Частіше за все до Одеси чи на захід, у Кременець чи Варшаву, або на північ, до Ревеля. Там таємно переводять через кордон, паспорти забирають і виставляють на торг у таємних місцях. Покупці вже чекають. Вибирають собі живий товар. Як ото коней на ярмарку. Ходять між дівчатами, дивляться, у рота заглядають, зуби перевіряють, тіло мацають, чи таке, як треба.

— Господи, та невже оце таке бути може? — дивуюся я.

— Так і є. Покупці платять за тих, кого одібрали, забирають і везуть по борделях. Звісно, що як дівчина порядна, вона пручається, відмовляється працювати. Але там уміють ламати. Когось зґвалтують, когось голодом примусять, декому грошей пообіцяють. Ото всі й працюють. Страшні там умови. Скільки є клієнтів, стільки і обслужи. Хоч десяток, хоч два, а хоч і три. Хворіти не можна, відмовляти не можна. Працюй, дівко, заробляй господарю багатство.

— Звідки ти всі ці подробиці знаєш, Микито? — дивуюся я.

— Та я ж займався цими справами. Раніше. Це ж не сьогодні виникло. Тільки ніхто уваги не звертав. Бо ж чиї дочки зникали? Селян, різночинців якихось із маленьких містечок. Злочинці дівчат із багатих та впливових родин не чіпали. А за інших ніхто й чути не хотів. Прийдуть бідні батьки до поліції, а їм кажуть, що самі винні: навіщо відпустили доньку до міста? Я-то швиденько зметикував, що відбувається, пішов до начальства, а воно мені по голові. Мовляв, виходить, що в благодатній імперії досі людей наче худобу продають? Та про таке тільки бунтівники якісь могли вигадати! Закрий, Воронько, рота і мовчи, не лізь куди не треба. Навіть премії позбавили, щоб знав своє місце! А потім спалахнув скандал. Один дворянин із Петербурга, барон Ворзел, мандрував десь за океаном. І з мандрів тих писав листи, які в журналі «Навколо світу» друкували. І ось приплив барон до країни Бразилії. Це бозна-де, кажуть, що далі навіть, аніж Африка, за океаном, так далеко, що пароплавом цілий місяць плисти і жодної землі навколо. Так ось, у Бразилії Ворзел мандрував усюди і в одному місті почув руську мову. Зацікавився, познайомився з дівчиною, а та розповіла, що сама вона з Казанської губернії, приїхала до Москви на роботу, там її обдурили, вивезли до Одеси, там посадили на пароплав і продали аж до тої Бразилії, у бордель.

— Ото так далеко?

— Далеко. І не одну ту дівчину вивезли, а ще з нею два десятки дівчат з усієї імперії.

— Ти що!

— Так! Плакала дівчина гірко, розповідала, як важко їм тут на чужині, як за батьківщиною сумують і долю свою гірку проклинають. Розчулився барон, перейнявся історією і виклав в усіх подробицях у листі до журналу. Мовляв, от яка ганьба імперії, коли підданими її торгують, наче дикунами якимись по всьому світу. І в далекій Бразилії відома Росія не міццю своєю та славою, а тим, що повій звідти везуть кораблями. Куди дивиться поліція? В журналі, коли лист отримали, то друкувати не збиралися, бо ж скандалу з поліцією не хотіли. Та випадково лист потрапив до доньки редактора журналу, яка дуже перейнялася історією проданих у неволю дівчат і вмовила батька лист таки надрукувати. Після цього почався страшенний скандал. Бо ж честь імперії зачепили.

— Що людьми торгують, то так — дрібниці, а честь імперії — то важливо, — кручу я головою невдоволено.

— Крамольні речі кажете, Іване Карповичу, — обережно нагадує мені Воронько.

— А що, неправда? — дратуюся я.

— Та правда. Тільки не всяку правду говорити можна в нас, і ви це краще за мене знаєте. Ну, вам-то зараз, може, і можна що завгодно говорити, бо ви — зірка розшуку, на всю імперію відома. А людям звичайним краще мовчати. Так ось, у Петербурзі скандал вибухнув, дійшов і до государя, точніше, до государині, яка чоловікові розповіла про цю ганьбу. Цар терміново викликав міністра внутрішніх справ і наказав ужити вичерпних заходів, щоб припинити торгівлю підданими. Міністр узяв під козирок, тут же видав наказ по всій імперії про необхідність знищити торгівлю білими рабами — це так звалося. Гриміло в Петербурзі сильно, то й до Києва дійшло. Одразу мене викликали і сказали, щоб брався за справу і під корінь рубав заразу. Ну, наказ є наказ, і справа благородна, то взялися ми. Переловили за день усіх, хто на вокзалах стояв та на базарах вештався, видивляючись жертв. Допитали, вони свідчення дали, на кого працювали. Арештували тих, хто дівчат тут збирав, дізналися, хто вивозив до кордону. Знову арешти, допити. Все як на долоні було, ще б тиждень — і закінчив би справу, коли кажуть мені, щоб загальмував.