Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

сторія ця почалася влітку, коли одного дня я повернувся на хутір після важкого дня у полі. Їхав зморений та брудний, тільки і мріяв, щоб помитися та влягтися, коли побачив, що перед двором моїм спить якийсь чоловік. Судячи з одягу, міський, небагатий. До того ж, поруч не було візка, значить, людина пішки чапала, а до хутора мого далеченько. Ще дивно було, що песики мої не гавкали, хоча завжди на чужих рвалися. Я під’їхав, а чоловік собі спав. Дуже неспокійно, щось йому снилося таке, від чого він і сіпався, і стогнав, головою крутив. Щось погане. Я відчинив ворота, заїхав у двір, гість і не почув. Мабуть, заморився, то спав далі.

— Уляно Гаврилівно, а хто там лежить перед двором? — спитав я у своєї кухарки.

— Та до вас прийшли. Казали, що у важливій справі, а в якій саме, розповість лише вам. Він тут вже з обіду сидить.

— А чого на нього песики не гавкають? — хвилююся, чи хоч не захворіли собачки.

— Бо поговорив він із ними, — каже Уляна Гаврилівна.

— Як поговорив?

— А як із людьми. Пояснив, що горе велике в нього, біда, то прийшов він до вас і чекатиме будь-що, то хай собачки не гавкають, бо не може він звідси піти.

— І що, ото й не гавкали? — дивуюся я.

— Ага, не гавкали. Тепер наче й не помічають.

— А він їм нічого не кидав?

— Ні. Я ж у дворі була, тому і чула, що він казав. Нічого не кидав, але такий у нього голос був, що аж серце крається. Ви вже допоможіть йому, бо дуже переймається людина.

— Ну, послухаю.

Але спочатку пішов я у душ. Це я у німців підгледів. Що влітку вони беруть діжку, водою наповнюють і ставлять на сонці, спинають високо, кран знизу. За день вона нагріється, увечері — купайся — не хочу. Ото став я під теплу водичку і миюся. Добре так. Потім обтерся рушником свіжим і аж сам посвіжішав. Тоді вийшов із двору. А чоловік далі спить, так само неспокійно. І обличчя в нього нещасне. Таке обличчя часто у бунтівників бувало, бо ж вони постійно тікають, ховаються, чекають на арешт. Неспокійне в них життя.

Хоча цей чоловік на бунтівника не був схожий. Років йому п’ятдесят, — а бунтівники молоді зазвичай. Головне ж, руки в нього збиті важкою працею, тоді як у бунтівників руки завжди ніжні та біленькі. Хоч люблять ті баламути говорити про щастя робітників, але самі працювати не дуже охочі, хіба що революцію свою роблять.

— Доброго дня, — кажу і торкаюся гостя. Той не одразу прокинувся, потім нарешті розплющив очі, побачив мене — та як підхопиться!

— Ви Іван Карпович Підіпригора? — питає, а в самого очі аж палають. Оце так, то спав, а то аж тремтить весь, наче лихоманка його узяла.

— Я, — кажу, а сам за руками його слідкую. Не так щоб уже дуже боявся чогось, але ще з контори мав звичку завжди бути насторожі.

— Справа у мене до вас! — як крикне він, і впав переді мною на коліна Чоботи цілувати почав! А чоботи я взув нові, дьогтем намацулив щедро. То він дьоготь собі по обличчю розмазав, а ще плакати затіяв. — Допоможіть, Іване Карповичу, допоможіть! На вас одна надія! Прошу! — і цілує мені чоботи, наче дівку прегарну.

Я ото життя прожив різне, всяке у ньому траплялося, але щоб ось так, то не було. Аж трохи розгубився.

— Припиніть! Припиніть! — хочу відійти, а чоловік за ноги мої схопився і повзе по землі за мною.

— Спасіть! Спасіть, Іване Карповичу! Не залиште без допомоги бідне дитя! На вас уся надія! — кричить так, що аж Уляна Гаврилівна вибігли й песики з нею. Стоять утрьох, дивляться здивовано на цю веремію. А воно ж є чому дивуватися.

— Так, або зараз же облиште мої чоботи, або я за вашу справу не візьмуся, яка б вона не була! — кажу строго. Чоловік дивиться на мене з землі. Весь у дьогті, сльозах та пилюці, хоч чорта на Маланку зображуй.

— Окрім вас, ніхто мені не допоможе! — аж стогне він.

— Ходімо за мною, — кажу і йду у двір. Гість підвівся — і за мною. Собаки знову його не чіпають. Вони в мене розумні, відчувають, хто небезпечний, а хто — ні. Вийшли ми до саду, наказав гостю сходити в душ, щоб умився він. А потім у шатро повів, серед яблунь напнуте. Там я вночі сплю. У тому шатрі кілька стільців стоїть та стіл на випадок гостей. Сів сам, запросив гостя. — Сідайте та розповідайте, що сталося.

А він давай плакати. Тремтить весь, стогне, сльози течуть. Почекав я трохи, бо, ж горе людину як візьме, то нічого не вдієш.

— Заспокоїлися трохи, тепер розказуйте, — спокійно кажу гостю. — Хто ви і що вам потрібно?

— Звати мене Василь Степанович Купрієнко, — каже чоловік, наче вже виплакався і заспокоївся. — Я майстер із залізничних майстерень у Конотопі. А прибув до вас із тієї причини, що зникла моя донька Ганна, — і знову плаче. Я чекаю. Бо сльозу нічим не зупиниш. Він плаче, а потім лізе до внутрішньої кишені свого потертого піджачка, щось там копирсається. — Ось вона, моя Ганнуся.

Показує мені фотографію гарненької дівчини років вісімнадцяти. Приємне обличчя, шкіра ніжна, волосся світле, очі добрі. І так виглядає, що й не скажеш, хто в неї батько. Наче панночка якась.

— Ганнуся! — аж стогне чоловік і береться за серце.

— Ви заспокойтеся краще, а то так і до нападу недалеко. І чому ви до мене звернулися? Поліція зазвичай людей розшукує.

— Не хочуть вони шукати! — кричить гість.

— Тихіше, я добре чую. Чому не хочуть?

— Бо кажуть, немає доказів, що її викрали!

— А вона викрадена?

— Звісно! Хіба б Ганнуся так зі мною вчинила? Щоб зникла, не пише, не приїздить! Щось сталося з нею, щось погане сталося! А в поліції тільки сміються і кажуть, що загуляла вона! Негідники!

Я чоловікові співчуваю, але сам поліцію розумію. Бо дівка молода, хтось їй голову задурив — і повіялася вона, А тепер повертатися боїться до батька Буває таке часто.

— Так, давайте спочатку. Де вона зникла і за яких обставин?

— Через об’яву все.

— Яку об’яву?

— У газеті. Там пропонували роботу покоївкою в багатих родинах. Суворі вимоги; щоб освічена була, знала панські правила та мови іноземні. Платити обіцяли добре! В Конотопі роботи такої було небагато. Ганнуся в одного лікаря працювала, а коли поїхав він, без місця залишилася. То й написала за об’явою.

— Зачекайте? Вона у вас освічена була та іноземні мови знала? — дивуюся я.

— Так! — гордо каже чоловік.

— Звідки?

— Вона ж у мене гімназію закінчила. Оцінки лише відмінні. Могла б і до університету вступити, але в мене грошей не було, щоби за навчання платити. То вона мріяла сама грошей назбирати і таки вивчитися.

— А мови іноземні звідки знала?

— А в нас у майстернях інженер був, пан Піво.

— Пиво? — перепитую я.

— Піво. Він француз, багато мов знав. І він ото Ганнусю навчив. Казав, що вона дуже розумна і легко їй все дається! Так переймався, коли вона пропала, що аж до лікарні потрапив. І він же з самого початку казав, що підозріла якась об’ява! Але не послухали ми його! — знову він плаче.

— А що за об’ява?

— Ось, — дістає клаптик паперу. А там «Мсьє Жорж Соверен пропонує роботу покоївкою в найкращих родинах Варшави. Освіта та знання іноземних мов обов’язкові. Жінки до 30-ти років. Висока платня. Відбір після співбесіди». Далі вказано, що писати треба на одне з київських поштових відділень для пред’явника купюри номіналом в один рубль із вказаним номером.

— Оце за цією об’явою вона написала, а потім поїхала.

— До Варшави?

— Ні, спочатку співбесіда у Києві була. Там із нею поговорили й сказали, що беруть на роботу. За тиждень мусила приїхати до Києва з речами, щоб їхати вже до Царства Польського. Навіть гроші на квитки дали. Оті гроші мене і заспокоїли. Думав, що якби шахраї, то з неї б гроші брали, а не їй давали. За тиждень повіз я Ганнусю на вокзал. Хвилювався, аж сльозу пустив, бо вона ж у мене єдина донька Жінка моя, Клавдія Христофорівна, померла, коли Ганнусі менше року було. Від тифу. І далі вже сам її ростив. Заради неї тільки й жив, а тепер забрали у мене її, забрали! — давай він знову плакати.