Первісна. Дорога на Тір Мінеган
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Серия: Сага про Первісну #1
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Первісна. Дорога на Тір Мінеган». Краткое содержание книги:
Проте все в житті Ейрін змінилося, коли до Ленніру прибули три відьми з далекого острова Тір Мінеган. Змінилося рішуче й безповоротно, змінилося навіть дужче, ніж їй це спершу здавалося. Бо разом з великим даром, про який вона досі й мріяти не сміла і який зненацька став дійсністю, Ейрін здобула могутніх ворогів — як на землі, так і під землею, в найпохмуріших глибинах зловісного Ан Нувіну…
Проте за якусь мить до цього юна чорна чаклунка таки встигла опанувати свою приховану силу. Ейрін не побачила чарів, які вона застосувала, і не відчула на собі їхньої дії, бо блискавки й вогняні кулі завадили дівчині вдарити прицільно. Та, на жаль, останній у її лихому житті удар не пропав марно, а знайшов іншу жертву — разом з уже мертвою чаклункою додолу впала і Ґвен.
Вона корчилась і кричала від нестерпного болю. Бренан негайно гепнувся біля Ґвен навколішки, але міг лише безпорадно й розпачливо дивитися на неї. Так само вчинив і Ліам, з тією тільки різницею, що він не мовчав, як Бренан, а бурмотів: „Ґвен, сестричко… люба, дорогенька… не лякай мене… Як же так?…“ Фіннела пронизливо зойкнула, притисла руки до грудей і зашепотіла: „Ні, ні, ні!… Це ж неправильно… Ми вже перемогли…“
Шайна, Етне та Мораґ кинулися до своєї сестри, схилились над нею і щось таки зробили, бо вона припинила звиватися, а її сповнені страждань крики перейшли в стогін. Утім, їхні коментарі — „Темна Енерґія… серце… ліва легеня… селезінка… нирка… якби ж була Іскра…“ — не налаштовували на зайвий оптимізм. Це підтверджували і Ліамові схлипи, і те, як Бренан, коли до нього повернулася мова, відчайдушно заблагав: „Не залишай мене, Ґвен… Як я житиму без тебе?…“
Ейрін бачила все це ніби в тумані, а чула немов крізь щільний шар вати. У її голові пульсувала єдина думка: от іще одна людина вмирає через неї — а вона не розуміє, чому й навіщо. Хіба варте її життя таких втрат? Чи не краще було б їй померти ще в дитинстві, і тоді б Тиндаяр не поглинув капітана аб Ґрайді, не мовчали б одинадцятеро ґвардійців, що перед нападом перебували в трактирі… і хтозна, скільки ще пожильців та слуг убили чорні чаклуни, коли захоплювали зручні для атаки вікна.
А тепер Ґвен… Ейрін знала її лише з розповідей і заочно симпатизувала їй — просто тому, що не могла не почувати симпатії до найкращої Шайниної подруги. Крім того, Ґвен була її сестрою-відьмою, хоч і позбавленою Відьомської Іскри. І якщо для її порятунку потрібна Іскра, то нехай Великий Див, милосердний і всемогутній, візьме в Ейрін цю Іскру й передасть її Ґвен…
Зненацька Ейрін збагнула, що їй робити. Вона не розуміла, звідки прийшло це знання, але була певна, більше того — переконана, що мусить так учинити. І повинна поквапитися з цим, бо ще якась хвилина — і буде вже запізно…
Скинувши з себе заціпеніння, Ейрін рішуче підступила до Ґвен і, протиснувшись між Шайною та Бренаном, опустилася біля неї навколішки. Ніяких зовнішніх ознак ураження помітно не було — вочевидь, чари спрацювали вже всередині тіла. Проте восковий відтінок обличчя, мутний серпанок у сірих очах і кривава піна на блідих устах, свідчили про невблаганне наближення смерті.
Ейрін узяла Ґвен за обидві руки. Відьми заперечувати не стали — мабуть, вирішили, що вона хоче попрощатися з нею. А Бренан узагалі нічого не помічав, він гладив Ґвенині щоки, говорив про своє кохання до неї і просив пробачення за те, що не освідчився раніше.
„Ну, що далі?“ — подумки запитала Ейрін у свого невідомого порадника. — „Кажи… чи роби… Я віддаюся твоїй владі.“
І тут вона відчула свою Іскру. Це було ніби сяйво, що заполонило всю її істоту. Це було особливе тепло, що зігрівало їй не тіло, а душу. Це була п’янка насолода, що дарувала їй почуття безмежної радості від життя. Це була величезна сила, що робила її майже всемогутньою. І це була глибока ніжність, що не дозволяла силі підкорити розум, розірвати тонесеньку ниточку, на якій трималась її людяність…
— Це Іскра! — вражено мовила Мораґ. — Вона пробуджується… О, дідько! Яка яскрава…
— Треба щось робити, — озвалася не менш розгублена Шайна. — Треба зараз же…
— Ні! — сказала Ейрін таким владним тоном, якого й сама від себе не чекала. — Не смій чіпати мене!
Попри це попередження, Шайна таки потяглася рукою до її плеча, та тут уже втрутилась Етне:
— Стривай, Шайно. Схоже, я знаю, що відбувається. Це неймовірно, але…
Далі Ейрін її не слухала. Цієї миті все, що переповнювало її, — і сяйво, і тепло, і насолода, і сила, і ніжність, — заструменіло вздовж її рук і стало вливатись у Ґвенині руки. Очі вмирущої проясніли, погляд став осмислений, у ньому з’явилося приголомшене розуміння. Бліді, закривавлені губи заворушилися, з них зірвалося ледь розбірливе слово:
— Матінко…
„Спокійно, дитино,“ — сказала Ейрін. Вірніше, не сказала, а подумала, і ця думка надійшла до Ґвен через особливий духовний зв’язок, що встановився між ними. — „Я з тобою, я допоможу тобі.“