Первісна. Дорога на Тір Мінеган
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Серия: Сага про Первісну #1
- Язык: украинский
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Первісна. Дорога на Тір Мінеган». Краткое содержание книги:
Проте все в житті Ейрін змінилося, коли до Ленніру прибули три відьми з далекого острова Тір Мінеган. Змінилося рішуче й безповоротно, змінилося навіть дужче, ніж їй це спершу здавалося. Бо разом з великим даром, про який вона досі й мріяти не сміла і який зненацька став дійсністю, Ейрін здобула могутніх ворогів — як на землі, так і під землею, в найпохмуріших глибинах зловісного Ан Нувіну…
Крім ворогів, що засіли в трактирі, було ще троє чи четверо, які знаходились на подвір’ї. Спершу вони прикинулися звичайними людьми, а в зручну, як їм здавалося, мить вирішили завдати несподіваного удару. Ейрін і раніше знала, що чорні чаклуни, пов’язані з Ан Нувіном, можуть у разі потреби приховувати свою маґічну силу, а потім знову брати її під контроль, згаявши на це лише якісь дві-три секунди. Проте з’ясувалося, що й цього короткого проміжку Шайні цілком вистачило, щоб вчасно виявити ворогів. А оскільки ті перебували в полі її зору, то вона не мала з ними жодного клопоту. Так само легко вона могла б розібратися й з усіма чорними, що ховались у трактирі, просто наславши туди потужні вогненні чари, проте не хотіла вбивати невинних людей, які, на свою біду, саме перебували в будинку. Із цього Ейрін зрозуміла, що жодна з трьох відьом — ні Шайна, ні Етне, ні Мораґ — не вважала ситуацію критичною, бо інакше б вони без найменших вагань обернули трактир на велетенське вогнище.
Етне, впоравшись із чорною плямою, також приєдналася до бою. Кілька найсміливіших ґвардійців, знайшовши собі такий-сякий захисток, почали стріляти у вікна з рушниць. За великим рахунком, вони порушували неписане правило, яке вимагало, щоб під час маґічного поєдинку, за винятком крайніх обставин, звичайні люди або втікали геть, або просто лежали на землі і вдавали із себе мертвих.
— Ой, ні! — тихенько пропищала нажахана Фіннела. — Зараз мене знудить… Така буде ганьба…
„Хіба це ганьба,“ — подумала Ейрін, кусаючи собі губи від усвідомлення власної безпорадності. — „Ганьба в тому, що ми нічого не можемо вдіяти. Лише ховаємося під крильцем у Мораґ… Теж мені, відьма та чаклунка!“
Вона вже збагнула, що пастку було влаштовано саме для неї. І розуміла, що врятувалася лише завдяки втручанню тієї худорлявої дівчинки, швидкій реакції на це з боку капітана аб Ґрайді та злагодженим діям Етне й Мораґ. У підсумку, чорна пляма поглинула лише капітана, і Ейрін страшно було навіть подумати, щó сталося з ним далі. Мабуть, найкраще сподіватися, що він відразу загинув, а його душа звільнилась і відлетіла до Кейґанту…
Але навіщо? Чим вона, менша сестра Ейрін вер Ґледіс, у недалекому минулому — принцеса Ейрін вер Келлах, така важлива, що її намагаються вбити? Невже тим, що має Нову Іскру і є її першим носієм? Цього не було вже казна-скільки століть. Мабуть, нікому достеменно й невідомо про особливості такого поєднання — адже раніше перші носії Нових Іскор гинули ще в дитинстві…
Через парадні двері трактиру вийшов сивочолий літній чоловік, випроставши перед собою руки з поверненими вперед долонями. На щастя, на його шляху вже не було дівчинки, з якої почався весь цей шарварок. На той час вона відповзла вбік, притислася спиною до стіни на краєчку ґанку і, затуливши лице руками, тремтіла всім своїм худесеньким тільцем.
— Старий дурень надумав застосувати проти відьми Темну Енерґію, — спокійно промовила Мораґ, кинувши швидкий погляд на сивочолого чоловіка, а відтак знову зосередилась на відбиванні вогняних куль (а може, й інших чарів, яких Ейрін просто не бачила). — Зараз отримає по заслузі.
Щойно чоловік спустився з ґанку, як у нього влучили відразу дві блискавки. Цього разу не з неба — одна, синя, вискочила з Етниних рук, а друга, фіолетова, прилетіла від Шайни. Чорного чаклуна враз охопило сліпуче полум’я, яке за коротку мить згасло, а на його місці зависла в повітрі хмаринка попелу, що потім розлетілася від легкого подиху вітерця.
І раптом усе вщухло. З трактиру перестали летіти вогняні кулі, а Ґвен і Бренан припинили обстріл вікон. Ще якусь хвилину Шайна та Етне стояли непорушно і вдивлялися в будинок настороженими поглядами. Решта — хто лежачи, хто сидячи — у цілковитій тиші чекали на їхній висновок.
— Ну то що? — першим озвався Довнал аб Конховар. — Мені вже можна вставати?
— Вони щезли, — сказала Етне, не звернувши на нього уваги.
— Так, саме щезли, — погодилася Шайна, простуючи до неї. — Не сховали свою силу, а вдалися до якихось найчорніших чарів — і ніби крізь землю провалилися. Всі шестеро, що ще залишались.
Етне зітхнула:
— Боюсь, не ніби крізь землю, а саме крізь землю. До Тиндаяру.
Це слово зляканим гомоном рознеслося навкруги. Люди повільно, з острахом стали підводитися. А трактир ніби вимер — ніхто звідти не виходив, жодна голова не визирнула з вікна. Ейрін чудово розуміла тих, то перебував усередині. Вони, може, й здогадалися, що все вже скінчилося, проте розважили, що зайва обережність не зашкодить. А крім того, мабуть, боялися випадково потрапити під гарячу руку розгніваних відьом.